{Том 2. Новий герой у смутні часи}
Лей Чанмін родом із Циджову. У молоді роки він заробляв на життя, супроводжуючи торговельні каравани разом з іншими військовими — виконував тяжку фізичну роботу. Він ніколи не навчався і не ходив до школи. За часів правління Імператора Йон’ї його молодшу сестру взяв в наложниці головнокомандувач гарнізоними військами Дваньджову, і вона швидко здобула прихильність у його домі. Завдяки цьому Лей Чанмін деякий час жив у достатку й щодня відвідував ігрові доми. Але щастя було нетривким — головнокомандувач виявився людиною непостійною і згодом охолов до його сестри. Ніхто більше не виплачував борги Лей Чанміна, тож йому знову довелося повернутись до супроводу караванів.
У кінці епохи правління Йон’ї Лей Чанмін узяв замовлення від клану Янь з Хеджову. Під час подорожі він ризикував життям у сутичці з бандитами та врятував наймолодшого спадкоємця клану Янь — Янь Хежу. Відтоді він здобув довіру та прихильність сім’ї Янь. Уже за правління Імператора Сяньде, після поразки військового Джонбо, Лей Чанмін скористався підтримкою клану Янь, щоб набрати власне військо та коней. Здобувши військову міць, чей чоловік підняв заколот проти гарнізонних військ Дваньджову та вбив призначеного імператорським двором командувача. Відтоді Лей Чанмін став справжнім розбійником у цьому регіоні.
Спочатку Лей Чанмін мав лише кілька тисяч людей, але через бездіяльність імператорського двору після поразки військових та бездіяльність уряду Джонбо, багато звичайних людей стали бандитами. Кількість людей, що зі звичайних мешканців стали бандитами, постійно зростала, і поступово він перетворився на щось на кшталт місцевого володаря в Дваньджові. Наразі війська під його командуванням вже значно перевищили чисельність солдатів гарнізонних військ у різних префектурах Джонбо.
— Півроку тому в Лей Чанміна було приблизно 14 тисяч людей у префектурі Дваньджову та Двеньджову, — Джов Ґвей підняв рукав та вказав Сяо Чиє на карту. — Він облаштував головний табір у горах Лво, між цими двома регіонами. Коли імператорський двір відновлював гарнізонні війська Денджову, вони кілька разів намагалися взяти в облогу територію гір Лво, але щоразу повернулися ні з чим — кожна спроба зазнала невдачі. Зрештою, вони відмовилися від цієї ідеї, й про нього перестали турбуватися.
Сяо Чиє, застібаючи наручі, сперся ліктями на стіл і дивився на мапу. Чоловік мовив:
— Він веде сорок тисяч людей до Циджову. Але йому, безумовно, потрібно залишити достатньо людей і коней для охорони гір Лво. Отже, загалом у нього щонайменше шістдесят тисяч вояків. Це приблизно як два повні гарнізонні війська командирства Цідону.
Хоча Сяо Чиє не висловив жодної критики, Джов Ґвей все одно почувався винним. Причиною цього було те, що Шість префектур Джонбо регулярно перебували під юрисдикцією законно призначених префектів, але за шість років вони просто спостерігали, як бандити набирають сили, поки не дорівнялися до рівня повноцінної армії.
— Хоча Його Ясновельможність й не має безпосередніх стосунків із Дваньджовом і Двеньджовом, — заговорив Кон Лін, сидячи в кріслі, — традиційно наші зовнішні інспектори іноді виїжджали туди для розгляду справ гарнізонів. Але за пів року Лей Чанмін зібрав таку силу, а ми навіть нічого про це не чули.
— Ваша Світлосте, — щиро мовив Джов Ґвей. — Я спочатку вважав, що у Лей Чанміна лише близько 10 тисяч людей, і взяти його в облогу та знищити — справа не більше ніж одного місяця. Але тепер він іде на Циджов з сорока тисячами, а в нас лише двадцять тисяч солдатів Імператорської армії. Боюся, ми у великій небезпеці! Може, варто...
Можливо, варто негайно відправити когось до Лібею, щоб передати цю новину Сяо Фансю і наказати йому перекинути Броньовану кавалерія Лібею, яка охороняє Північно-східний провізійний шлях для підкріплення?
Сяо Чиє закінчив застібати свої наручі, але нічого не сказав. Джов Ґвей хотів іще щось додати, та Кон Лін уловив у мовчанці Сяо Чиє щось інше. Скориставшись моментом, коли подав чай, він легенько притис Джов Ґвеєву руку, і той відразу проковтнув свої слова.
— Не варто Його Світлості та пану Ченфену панікувати, — сказав Шень Дзечвань, сідаючи на інший стілець. Він усе ще вивчав донесення гінця. — У Лей Чанміна сорок тисяч людей, і їм теж треба їсти. Вони не можуть рухатися стрімко: щоб пройти сотні, а то й тисячі лі до Циджову і зійтися з нами в бою, його тил має забезпечити їх достатньою кількістю провіанту. До того ж...
На обличчі Шень Дзечваня промайнуло щось дивне.
— Це донесення може бути й не точним.
— Чому Його Ясновельможність заступник командира так вважає? — Джов Ґвей похапцем підняв поділ свого вбрання і підійшов ближче, щоб теж поглянути на донесення гінця. — Це ж термінове повідомлення, яке особисто привіз чиновник, що їздив до Циджову розслідувати справу з бандитами. Хіба воно може бути неточним ?
— Він не бачив на власні очі сорок тисяч солдатів і коней Лей Чанміна, — задумливо мовив Шень Дзечвань. — Надто поспішно й недбало вірити словам Лей Чанміна, обґрунтовуючи це лишень слідами земляних печей. Це надто легковажно. Я підозрюю, що Лей Чанмін уже знає про прибуття Імператорської армії до Циджову, тому й підняв прапор із «сорока тисячами», аби викликати у нас паніку.
— Авжеж. — Сяо Чиє опустив погляд. — Якби в нього насправді було сорок тисяч людей, битися з ним було б навіть простіше. Війна на виснаження надто сильно посилює витрату ресурсів. У такому разі він опинився б у гіршому становищі, ніж ми.
— Але ж у нього є підтримка родини Янь із Хеджову!— стурбовано заперечив Джов Ґвей. — Саме завдяки фінансовій допомозі роду Янь йому вдалося розростися до таких масштабів. А в Хеджові є річковий шлях, який веде прямо до зерносховища в Дзюесі. Забезпечити його військо провіантом — взагалі не проблема.
— Ви помиляєтесь, Ваша Ясновельможносте, — раптом усміхнувся Шень Дзечвань. — Якби Лей Чанмін досі мав повну підтримку клану Янь, навіщо йому було б так поспішати в Циджову? Ви забули, навіщо він прийшов? За зерном!
— Він уже приходив наприкінці минулого року, і ось, а потім ще раз — через кілька місяців, — сказав Сяо Чиє. — Це не лише про те, що він, можливо, розсварився з родом Янь, але й про те, що його ресурси на території гір Лво більше не можуть прогодувати навіть його самого. Далі на схід — лише річка Чаши, а за нею — кіннота Б’яньша, що грабує ще запекліше за нього. Йому більше нікуди звернутися, от і приходить знову до Циджову просити хліба.
— Але чому він не прийшов раніше чи пізніше, а саме тоді, коли сюди прибула Імператорська армія? — запитав Кон Лін, неквапливо прогулюючись довкола столу. — Прибуття Його Світлості Хова до Циджову йому ж очевидно не на користь.
— Бо в Імператорської армії в полоні перебуває Хань Дзінь, — Шень Дзечвань, закрив донесення і підвівся. — Саме завдяки допомозі роду Янь він так довго тримався. А тепер, коли вони розійшлися, йому потрібно шукати нових покровителів, якщо він хоче й далі утримати гору та грати роль місцевого володаря. Але він — лише розбійник. Чим більше людей у його підпорядкуванні, тим більше проблем. Інші мешканці гір можуть жити з того, що дає гора, але Джонбо — це злидні й пустка. Навіть якщо він вириє всю територію гір, то їстиме лишень пісок. Та цей чоловік вміє ловити шанс. Усі три переломні моменти в його житті він використав на свою користь. У нього є військо, а Джонбо якраз бракує солдатів. А йому бракує зв’язків. А тут якраз Цеань веде Імператорську армію через Циджов. Якщо він зможе перемогти цю армію й урятувати Хань Дзіня, то зможе подати звіт у столицю і через родину Хань отримати військову посаду в Джонбо.
— Гарний план, нічого не скажеш, — роздратовано тупнув ногою Джов Ґвей. — Задумав стати справжнім чиновником імператорського двору?! Йому що, зовсім байдуже до звичайного люду Циджову?!
— Це поки що лише припущення. Нам потрібно зустрітися з ним у бою, щоб краще зрозуміти його справжній стан, — Сяо Чиє повісив меч Ланлі на пояс та звернувся до Джов Ґвея: — Циджов межує з Лібеєм. Якщо Лей Чанмін не подужає пройти через Циджов й обійти з тилу, то не зможе взяти місто в кільце. Ваша Ясновельможність може зараз дати наказ зачинити міські ворота — навіть собачі нори слід засипати й закрити. Усі його люди — це розрізнене зборище, яке не входить до реєстрів домогосподарств, тож організованої опори вони не витримають.
— Ваша Світлосте Хове, ви справді хочете укріпити місто й зустрітися з ним у прямому протистоянні? — Кон Лін виглядав розгублено. — Стіни Циджову старі, боюся, вони не витримають натиску Лей Чанміна...
— Імператорська армія не може просто сховатися в місті, — Сяо Чиє сперся на меч і ледь показав хижу усмішку. — Поб’юся з тобою об заклад: Лей Чанмін ні за що не наважиться піти в лобову атаку на моє військо. Саме в цьому його страх.
◈ ◈ ◈
На заході сонця Сяо Чиє та Шень Дзечвань об’їхали міські мури з інспекцією. Обидва були озброєні й йшли пліч-о-пліч по вершечку стіни.
— Востаннє цей мур ремонтували ще за часів правління Імператора Йон'ї, — сказав Шень Дзечвань, пробуючи натиснути на зубець стіни. Глиняна обмазка, розмита вітром і дощами, обсипалась додолу.
— Бо Джов Ґвей бідний, — відповів Сяо Чиє, підняв грудку землі й розтер її в руках. — Останні роки він поспішно вирішував питання продовольства. Звісно, йому було не до військової оборони міста. Імператорська армія може стояти перед Циджовом, аби його захистити, але не може відступити за стіни.
Сяо Чиє чудово розумів, що Джов Ґвей хоче звернутися по допомогу до Лібею, але сам не збирався просити. Він незабаром повернеться до Лібею, але як йому вчинити з цими двадцятьма тисячами Імператорської армії? Цього питання він ще не обговорив із батьком та старшим братом. Він добре знав Лібейську броньовану кавалерію — така злагоджена частина не могла швидко влити до себе інше військо. Двом цим арміям ще належало пройти важкий шлях до взаєморозуміння. Якби він зараз звернувся з проханням про допомогу, і Сяо Фансю прибув би сам, тоді у самого Сяо Чиє більше не залишилося б шансів проявити себе, коли він повернеться додому.
Ця битва — його перша після повернення. Він має перемогти. Сам.
Над обрієм розливалося сонце, забарвлюючи півнеба у відтінки багряного. Місто внизу, з рядами дахів, із димом, що клубочився з димарів, оживало гомоном людських голосів. Шень Дзечвань опустив руку й поклав її на маківку. Обидва — один стоячи, інші навприсядки — дивилися на краєвид унизу.
— Лей Чанмін — безперечно здібна людина, — сказав Шень Дзечвань. — Але тобі вирішити, ким він стане — простим бандитом чи великим ватажком.
— Великі часи породжують великих людей, — Сяо Чиє сперся ліктем на коліно й неквапно підвівся. — Я піду з Луком Завойовника.
Він стояв там — наче дерево серед вечірнього світла, наче гора перед міським муром. Шень Дзечвань бачив, як із нього спадали пута. Зібраний і готовий до бою — настав час для Сяо Чиє проявити справжню мить у цьому вирі хаосу.
— Коли ти повернешся до Лібею, — Шень Дзечвань уважно поглянув на нього, — князь точно помітить, що ти знову підріс.
— Та я й так був вищим за нього, ще коли востаннє бачив, — усміхнувся Сяо Чиє. — У дитинстві мені здавалося, що батько — мов велетенське дерево. Він садив мене собі на плечі й казав, що я можу доторкнутися до хмар. Мій старший брат теж хотів сидіти на його плечах, але на той час він уже ходив до школи й вважав, що старшому личить гідність — тому нічого не казав, просто мовчки дивився на мене й радів.
Шень Дзечвань теж засміявся. Потім глянув на небо:
— Кажуть, спадкоємець князя більше схожий на княгиню Лібею.
— Хіба що трохи, — у погляді Сяо Чиє відбивалося все небо, розфарбоване в рожеве. — Але не так, як я схожий на батька. Насправді мій брат довго через це переймався. Коли батько через хворобу відійшов від справ, брату було всього років з п’ятнадцять. Йому раптом довелося самотужки прокладати собі дорогу серед вовків і тигрів. Було важко. Його найбільше висміювали за те, що він не такий, як батько. У нього не було такої могутньої статури. Він якось сказав Джао Хвею...
Обличчя Сяо Чиє збоку здавалося спокійним, але в його очах з’явився відблиск смутку — немов він щось згадав і це зачепило душу. Він повернувся до Шень Дзечваня, взяв його за руку, кілька разів проковтнув клубок у горлі, перш ніж заговорити:
— Ми зі старшим братом — дивні люди. Я заздрю його врівноваженості, його витримці. Раніше я думав: «Якби я тільки народився на кілька років раніше...» Тоді я був би старшим, я був би Наслідним князем. Міг би безтурботно літати полями Лібею й ніколи б не покидав рідного краю. Але якось він, поранений, повернувся додому, побачив, як я стріляю з лука у дворі, і сказав Джао Хвею: «Я по-справжньому заздрю А-Є».
— Я вважав, що мій батько й мій брат не здатні відчувати біль, не здатні впасти. Що вони можуть проливати кров, але ніколи — сльози. Але в день, коли мій брат одружився, він напився. І тоді, такий стриманий завжди, обережно взяв мою невістку за руки — й заплакав. Наче вже бачив, що буде далі. Бачив у ній найдорожче. Він завжди беріг родину як найбільший скарб. Він — теж боїться.
— Я не кращий за мого старшого брата ні в чому. Хіба що, — Сяо Чиє ще дужче стиснув руки Шень Дзечваня, — хіба що я повністю успадкував оце міцне тіло від батька. Раніше я не розумів, чому він заплакав, дивлячись на мою невістку. А тепер — розумію.
