{Том 2. Новий герой у смутні часи}
Шень Дзечвань у храмі Джао Дзвей отримав усі знання, які Ці Хвейлянь накопичив за своє життя. Шість років тому, коли він став навколішки біля його ніг, то уже знав, яким шляхом піде. У болю й тривозі він гартував своє тіло та дух. Колись Шень Дзечвань наївно вірив, що зможе звільнитися від впливу знатних родів та повалити їх силу, спираючись лише на систему стримувань і противаг, граючи у різноманітні політичні інтриги.
Однак він зазнав поразки.
Шень Дзечвань дивився вперед. Буркотливі води річки текли, немов життя, що занурилося в темряву, не здатне повернутися назад, і блищало лише завдяки зоряному небу, що відбивалося в ньому. Він повільно розкрив маленьке бамбукове віяло, потім так само повільно його закрив. Чоловік декілька разів повторив цю дію й тоді лишень сказав:
— Я залишив Цюдов, але досі перебуваю в клітці. Це кара за мої колишні ілюзії, за те, що ризикнув. Я мушу якнайшвидше знайти новий шлях. Учитель передав мені свої переконання, накопичені за життя. Я колись обіцяв йому йти до кінця цієї битви замість нього. Ми витримали все в минулому, бо здавалося, що Цюдов ще не досяг точки неповернення. Але тепер я розумію, що він давно вже занепадає, як сонце, що сідає за західні пагорби.
Ці Хвейлянь волав під дощем проклинаючи небо й землю за занепад Імперії, але простягнуті вгору його руки все ще ніби намагалися втримати ці руїни Держави на плаву. Він пішов зовсім іншим шляхом, ніж Хай Лян’ї, але обидва вони запалили одне й те саме полум’я. В останню мить життя, яке завжди палало за клан Лі, він відмовився від Наслідного принца спадкоємця, якого не міг відпустити все своє життя, і обрав Шеня Дзечваня — людину з низьким походженням.
Два учні Ці Хвейляня були «як небо й земля» — не порівняти: хмари й болото. Наслідний принц був прямим нащадком клану Лі, і здавалося, що він народився, аби стати мудрим правителем. Ці Хвейлянь вірив, що вони знову відкрили нову епоху, бо були справжніми спадкоємцями нової епохи. Але він зазнав поразки. І згодом він знайшов Шень Дзечваня в самому багні. Шень Дзечваня, мати якого була з низів, а батько зазнав поразки у бою. Шень Дзечваня, який не був прямим спадкоємцем. І саме таку людину обрав Ці Хвейлянь. Це був злам його переконань, визначального факторa, що формувалися все життя. Це була його заява — що він більше не схиляється перед тим, що диктує спадкова кров. Він хотів, щоб саме такий Шень Дзечвань прорізав собою цей жалюгідний, гнилий імперський устрій, це похмуре небо та тверду землю.
— Я більше не терпітиму, — мовив Шень Дзечвань, поклавши віяло на коліно й трохи обернувшись, щоб подивитися на Сяо Чиє. — Я оберу інший шлях боротьби. Я залишаюся в Джонбо. Ти колись сказав Таньтай Ху: «Приниження нашої нації ще не змите, а відплата за пролиту кров наших родів невідмита». Це правда, Цеаню, приниження Джонбо має бути змите саме там. Це те, чого я прагну. Одного дня ми помчимо під небом Лібею — і це буде тоді, коли я стану досить сильним. Два мільйони — цього замало, щоб засватати вовченя князя Лібею. Такий весільний дар — негідний мого Сяо Цеаня. Але якщо я залишуся в Джонбо, то одного дня стану твоїм незламним щитом.
Фляга з водою впала на землю, намочивши край одягу Сяо Чиє; рідина розлилась навколо ніг цих двох.
Під м'яким, шовковистим світлом місяця Сяо Чиє раптово шопив Шень Дзечваня за руку й міцно стис у своїх обіймах.
Після довгої паузи, хрипкий голос Сяо Чиє пролунaв біля самого вуха Шеня Дзечваня:
— Я залишу тобі свою спину, а ти — мені свої груди. Ми не можемо один без одного. Я виберу для тебе найкращого коня в Лібеї. Ми збудуємо будинок на кордоні Джонбо та Лібею й зустрічатимемось там щомісяця — обов’язково. Ти повинен одружитися зі мною, а цих двох мільйонів недостатньо: я хочу усмішку Ланьджова, яка не має ціни — навіть тисяча золотих її не варта.
Шень Дзечвань підняв руки, щоб обійняти спину Сяо Чиє — щоб огорнути себе цим п’янким ароматом. Сяо Чиє — наче вітер, що мчить луками, штурмує й захоплює бурхливу ріку в серці Шеня Дзечваня, дозволяючи йому знову скуштувати солодощі кохання. Він втратив Дваньджов, втратив учителя. В ньому залишилось небагато. Та він мусив колись переступити ту бездонну прірву й стати фортецею для того, що залишилось з цих неоціненних скарбів.
◈ ◈ ◈
Останні кілька днів правитель округу Циджов — Джов Ґвей був дуже зайнятий службовими справами. Він чув, що Імператорська армія вже пройшла через Даньчен і прямує до Циджову. Через це він крутився в ліжку всю ніч, не в змозі заснути.
Радник Джов Ґвея — чоловік, на ім’я Кон Лін, родом із префектури Денджов в Джонбо. Колись він навчався разом з Джов Ґвеєм. Чоловік приготував вино, наказав кухарю зробити кілька освіжаючих холодних закусок і тепер сидів, схрестивши ноги, на веранді у внутрішньому дворику, куштуючи напій з Джов Ґвеєм та ведучи бесіду. У дворі з акції падали білі пелюстки, наповнюючи повітря свіжим, солодким ароматом.
— Останні кілька ночей я не можу спати, — мовив Джов Ґвей Ґуй, тримаючи чашу з вином.
Кон Лін сидів невимушено, неквапливо хрумкаючи холодною закускою, ковтнув вина, відчувши після присмак гостроти й у невимушеній позі промовив:
— Знаю. У Двеньджові бандити вже зібралися в доволі численну силу, яку не можна недооцінювати. У нас немає ні війська, ні коней — ми не можемо собі дозволити їх провокувати. Але ж, як на зло, минулого року ми мали щедрий врожай. Ватажок цієї зграї собак Лей Чанмін вже поклав око на наші зерносховища в Циджові.
— Усе зерно віддали кінноті з Лібей як провіант, — зітхнув Джов Ґвей. Навіть ковток вина став для нього як лезо по горлу. — Нині склади порожні, нічого там немає. Я писав до управи Двеньджову, але ж ти знаєш — він лишень маріонетка, яку підтримує Лей Чанмін. Як він зможе заступитися за нас перед ним? Я просто з’їдаю себе мовчки. А тепер ще й Другий молодий пан з Лібею утік зі столиці, піднявши бунт. Двадцять тисяч солдатів Імператорської армії вже майже під самими воротами міста. Ченфене, я опинився між молотом і ковадлом. Я не можу їх пропустити, але й не можу відмовити їм у проході!
Кон Лін відклав палички та поглянувши на свого співрозмовника відповів:
— Лібей уже фактично повстав. Циджов опинився між двома вогнями, довго не зможеш зберігати нейтралітет. Ти маєш якнайшвидше ухвалити рішення.
— Це не мені вирішувати, — з гіркотою зітхнув Джов Ґвей. — Цього разу ми справді опинилися між вовками спереду й тиграми позаду. Ми не можемо дозволити собі образити ні Лібей, ні Цюдов, а ще й Лей Чанмін з боку поглядає на нас, мов тигр на здобич.
Кон Лін зірвав пелюстку софори й кинув її у вино:
— Лей Чанмін — звичайний бандит. Рано чи пізно його оточать і знищать. Але кожна з Шести префектур має свої власні державні справи й не може об’єднатися для придушення бандитів. І невідомо, коли Імператорський двір пришле військо. Лей Чанмін з кожним днем все зухваліше поводиться, і вже фактично став місцевим деспотом Джонбо. Що ми можемо вдіяти? Якщо від нас нічого не залежить, то не варто турбуватися.
— Шість років тому, коли кіннота Б’яньша прорвала наші кордони, Дваньджов та Двеньджов першими взяти на себе удар і перетворилися на пустки, де "кістки мертвих валяються просто неба, і ні один півень не кукурікає на тисячі лі навкруги" [1]. Війна зруйнувала тисячі лі родючих земель — вони залишилися покинутими. Все зруйновано. Війна спустошила багаті землі, і тепер хто захоче знову стати до лав охоронців? — Джов Ґвей подивився на внутрішній дворик і, піднявши руку, вказав навколо, — Циджову вдалося зберегти сили та ресурси лише завдяки тому, що кавалерія Лібею прийшла на допомогу блискавично. Я завжди пам’ятав цей жест доброї волі, тому не маю жодних претензій до нинішнього постачання провіанту. Але змова з метою вбивства Імператора — це такий злочин... я не можу навіть удавати, ніби нічого не знаю. Менше ніж за місяць Лей Чанмін напевно прийде вимагати зерно й гроші, а Сяо Чиє якраз прибуде в Циджову. Я справді боюся, що станеться лихо, коли ці два тирани зіштовхнуться. Оце вже справжнє “крізь дірявий дах прокрадається нічний дощ”! (2).
(1) ‘bones of the dead lay exposed in the wild, and nary a rooster crowed for thousands of li around’. 白骨露於野，千里无鸡鸣 ( bái gǔ lù yú yě, qiān lǐ wú jī míng). Білі кістки лежать просто неба на полях, на тисячу лі немає співу півня. Цей вислів походить із давньокитайської літератури, зокрема з творів про період воєн і страждань. Він зображає похмуру картину після великих битв або стихійних лих — поля вкриті кістками загиблих, і навіть птахи (як символи життя, зокрема півень, який співає на світанку) більше не чути. Це метафора крайнього розорення, спустошення, загибелі — повне зникнення життя і нормального порядку.
(2) “这可真是屋漏忽逢连夜雨啊!”(zhè kě zhēn shì wū lòu hū féng lián yè yǔ a!) Це справді як дах, що раптом протікає, та ще й саме під час нічної зливи! = "біда не приходить одна" / “дурня не приходить одна”. Це китайське прислів’я означає ситуацію, коли нещастя приходять одне за одним. Воно описує почуття людини, яка вже має проблеми, але раптово стикається з новими, ще гіршими труднощами. Подібний вислів в українській мові — "біда не приходить одна" або "як не щастить, то вже в усьому."
Кон Лін, зробивши декілька ковтків вина, раптом загорівся ідеєю:
— Сяо Чиє прибув до Циджову з двадцятьма тисячами добре тренованих солдатів Імператорської армії — хіба це не наше «військо»? Якщо він особисто візьме командування на себе, навіть Лей Чанмін муситиме оцінити свої сили!
— Імператорська армія роками сиділи в столиці. Коли вони взагалі бачили справжнє поле бою? — заперечив Джов Ґвей, поспішно відмахуючись. — Яка у них практика справжнього бою, а? Лей Чанмін знищив гарнізони в Дваньджові та Двеньджові, й навіть кінноти Б’яньша не боїться. Він покладається на згуртованість людей під своїм командуванням. До того ж, цей чоловік чудово знає місцевість Джонбо. Навіть якщо дійде до сутички, Сяо Чиє може й не встояти проти нього. До того ж цей Другий молодий пан Сяо ще зовсім молодий. У нього за спиною батько й старший брат. Якщо з ним щось трапиться в Циджові — як мені тоді пояснюватися з Лібей?
Кон Лін погладив козлину борідку та мовив:
— Сяо Чиє має заслуги перед Імператором Тяньченом — він допоміг йому зійти на Трон Дракона. Той факт, що Імператорська армія пішла за ним, навіть після того, як він утік з Цюдову, свідчить про його здатність командувати та, безперечно, засвідчує про сильні навички лідера. Інакше хто б ризикував головою, щоб втекти з ним так далеко? Проте, краще побачити на власні очі, слухам віри мало — коли він прибуде, варто гарненько з ним поспілкуватися та переконатися у цьому!
— Кажуть, що з ним важко мати справу, — з тривогою підкреслив Джов Ґвей. — А ще він довго жив у Цюдові. Якщо він почне поводитися як розбещений багатій, мені доведеться терміново шукати спосіб, як його позбутися. Ми не можемо дозволити собі, щоб він наробив тут біди! Нам конфлікти ні до чого!
◈ ◈ ◈
Кілька днів по тому, як і очікувалося, Імператорська армія дісталася міських мурів Циджову. Джов Ґвей не наважився відразу впустити військо в місто, тож відчинив лише ворота, щоб урочисто зустріти Сяо Чиє та Шень Дзечваня. Він попередньо наказав приготувати бенкет, але Сяо Чиє, пославшись на втому з дороги, відмовився. Він попросив приготувати звичайну домашню їжу — нібито щоб згадати минуле, просто поспілкуватися.
Насправді ж вони ніколи раніше не зустрічалися й лише обмінювались листами — то ж яке ще минуле можна було згадувати? Це був лише привід для серйозної розмови.
Шень Дзечвань переодягнувся і стояв за ширмою в кімнаті, дивлячись через вікно на подвір'я. Дворик був засаджений доглянутими деревами та квітами — ймовірно, це була резиденція, призначена для приймання гостей. Повітря наповнював неприхований аромат квітів акації, який підбадьорював кожного, хто вдихав його. Сяо Чиє з’явився пізно. Комір його сорочки був розстібнутий. Чоловік сперся на верхню частину ширми, щоб подивитися на Шеня Дзечваня, і запитав:
— Тобі добре видно крізь ширму?
Шень Дзечвань, дивлячись, як легко ширма прогинається під його вагою, подумав, який же цей чоловік високий. І відповів:
— Лише тоді, коли бачиш щось ніби крізь сон або ілюзію, серце починає трепетати. Якщо бачити все занадто чітко — вже не буде так чарівно.
Розстебнутий одяг Сяо Чий відкриває половину грудей. Його останній шар одягу нестримно звисав на ньому, а підтягнуті м’язи проглядалися крізь ширму. Він все ще схилявся над нею. Після того, як покинув Цюдов, він більше не носив корони, але навіть розкуйовджене волосся не могло приховати його привабливості. З кожним кроком, наближаючись до Лібею, він ніби все більше розкривав свою вільну, нестримну натуру.
— Звабливий гуляка, — мовив Шень Дзечвань, рішуче наблизившись і, піднявши руку, обхопив потилицю Сяо Чиє, а потім високо підняв голову, щоб поцілувати його.
Сяо Чиє схопив його за підборіддя й, скориставшись тим, що той нижчий за нього, легко підняв його вгору. Шень Дзечвань, із відкритою, білосніжною шиєю, тремтів від солодкого запаморочення під його дотиком.
— Подивись уважно, — Сяо Чиє дивився на блискучі губи Шень Дзечваня, вкриті вологим сяйвом. — Хіба це не досить чарівно?
Шень Дзечвань злегка облизав вологі губи, роблячи їх ще більш червоними та зволоженими.
— Все одно чогось бракує, — відповів він.
— П’ятсот лян за ніч, — прошепотів Сяо Чиє, нахиляючись ще ближче. — Сатисфакцію гарантовано.
— Боюсь, моє тендітне тіло не витримає, — Шень Дзечвань трохи відхилився назад. Його кінчики пальців з жагучою повільністю ковзнули вниз по грудях Сяо Чиє, лише тонка тканина ширми відділяла їхні тіла.
— Не недооцінюй себе, — в очах Сяо Чиє блиснула небезпека. — Ланьджове...
Шень Дзечвань прибрав руку й сказав:
— Коли ми щойно заходили, я бачив ще одну людину поруч із Джов Ґвеєм. Хто це?
— Не знаю, — Сяо Чиє вже спритно переодягнувся. — Мабуть, його радник. За вечерею розпитаємо.
— Раз він не впустив нас одразу, значить, досі має певні сумніви, — Шень Дзечвань спостерігав, як Сяо Чиє виходив з-за ширми, а сам знову перевів погляд у двір. — Під час розмови ввечері не можна…
Сяо Чиє раптово підхопив Шеня Дзечваня за талію, розвернувся і притис його до стіни біля вікна. Притиснувши його до стіни, чоловік жадібно поцілував його. Шень Дзечвань підняв руки, обвивши ними тіло Сяо Чиє. Несподівані й шалені поцілунки збили його з пантелику, порушивши ритм дихання.
— Не зловживай своєю владою, щоб тиснути на них, — серйозно промовив Сяо Чиє. — Зрозумів. Зроблю так, як накаже моя дружина.
Шень Дзечвань усе ще важко дихав. Сяо Чиє застібнув йому комір, потім відгорнув пасмо чорного, мов ніч, волосся і стиснув мочку його правого вуха.
— Хочу якнайшвидше повісити сюди сережку і вигравіювати на ній своє ім’я — Сяо Цеань.
