“Легенда прокинулася від довгої сплячки!”
“Сучасний Капітан Америка? Повернення найвеличнішого гравця планети — Привид прокинувся через двадцять п’ять років після перемоги над Крижаною Королевою!”
“Корейська Асоціація Гравців: “Здоров’я Привида наразі — наш найвищий пріоритет”.
“День Героїв ще ніколи не приносив таких прибутків!”
***
Лежачи на лікарняному ліжку, Со Джунхо згорнув і відклав в сторону газети, що він деякий час читав.
— Отже... Минуло двадцять п’ять років, — він всього лише моргнув, а пройшла вже чверть століття.
Вся ця ситуація була настільки смішною і безглуздою, що він навіть практично не був шокований і ошелешений. Спочатку він подумав, що все це всього-на-всього якийсь розіграш, пранк. Хлопак почав видивлюватись скриті камери, але так нічого і не знайшов.
“Мої м’язи зникли. Вони повністю атрофувалися”.
Со Джунхо поглянув вниз, на своє тіло, здивований. Він був настільки худий, що крізь шкіру можна було побачити кістки. Він же всього-на-всього трохи задрімав, і ось так просто його тіло, яке він інтенсивно і клопітливо тренував протягом п’яти років, повністю зникло.
— Пане Привид, президент Асоціації Гравців прийшов навістити вас.
Куди б він не пішов, найвидатніші лікарі світу розмовляли з ним, стиснувши руки. [1]
Це було найменше, що вони могли зробити, щоб показати вдячність і шану головному рятівнику людства. Со Джунхо зовсім не відчував дискомфорту щодо цього, адже ще за свого старого життя він же звик до такого відношення.
— Президент — людина, яку я знаю?
Якщо б це була стороння людина, то він попросив би його зустрітись іншим разом. Ще навіть доби не пройшло, як він прийшов до тями. Звісна річ, в такому стані не хотілося, щоб зайвий раз турбували.
Але лікар відповів щось несподіване:
— Так. Президент сказав, що ви були його другом.
— Другом?... Хах, — було зовсім небагато людей, яких Джунхо міг би назвати своїм другом.
“Що ж, думаю все стане зрозуміло, коли ми зустрінемось”.
Со Джунхо зачаровано подивився в вікно на Сеул:
— Схоже, що світ насправді змінився.
За вікном можна було побачити набагато більше хмарочосів. Також, схоже, було використано певні магічні сили, бо не було видно ніякого забруднення дрібним пилом. Більше того, ніде не було жодної брами, тоді як в минулі часи вони були буквально всюди.
“Це... Це і є той спокійний, мирний світ, про який ми мріяли”.
Згадавши своїх компаньйонів, Со Джунхо прикрив очі і слабо посміхнувся:
— ... І що я тепер буду робити?
Світ змінився, коли йому було двадцять, і він став гравцем, хто боровся з нападниками в брамах. Все, що він вмів, — полювати на монстрів та вбивати їх.
“Схоже, тепер я безробітний”.
Але ця думка зовсім не була неприємною. Відчувши, як полегшало на серці, він зняв свою маску.
— Хааа?!
Ошелешені лікарі прикрили свої роти, намагаючись стримати крики.
Хто такий Привид? Крім того, що він був корейцем, ніхто не знав інших деталей про цю загадкову особистість: ні як його звали, ні якого він був віку, ні як він виглядав. То як він міг так просто і недбало зняти маску?
Один з лікарів тремтячим голосом звернувся до юнака:
— Ч-чо... Чому ви зняли свою маску?
— Хах? Бо вона мені більше не потрібна, — відповів Со Джунхо, крутячи в руках свою фірмову маску. — Світ же тепер мирний і безпечний.
— Ох... Я... — тінь пробігла по обличчю лікаря.
Джунхо помітив цю зміну:
— Що не так з вашою реакцією?
— Ні, це...
Лікарі не наважувалися більше нічого сказати, переглядаючись між собою.
— Я все йому поясню, — двері в палату відчинились, і в приміщення ввійшов підтягнутий чоловік.
Побачивши обличчя гостя, очі Со Джунхо одразу широко розплющились. На цьому обличчі з’явилося декілька зморшок, але він би точно не забув його і не переплутав.
— Ти... Ти Декгу?
— Пффф, — лікарі миттєво відвернулись в сторону, намагаючись стримати свій сміх.
— Кха-кха! — чоловік повернувся до докторів, а його лице трохи почервоніло. — Я хочу поговорити з ним наодинці.
— Так, пане президент.
Після того, як весь медичний персонал вийшов, президент підтягнув стілець і присів. Його очі почали сльозитися:
— Джунхо, ти виглядаєш так же, як я і пам’ятаю.
Навіть після двадцяти п’яти років його друг, Со Джунхо, зовсім не змінився.
Сам він вже був у тому віці, коли шкіра починає потроху морщитись, а живіт все більше і більше випирати, але Джунхо виглядав абсолютно так же, як і коли він сам був ще зовсім молодим. Можна було тільки відзначити, що той схуднув до такої міри, що на нього було важко дивитись.
Президент піджав свої губи, відчуваючи, як його серце заболіло.
— Воу. Цей голос. Ти і правда Декгу, — голос став трохи грубшим через вік, але це все ще був той самий голос його друга дитинства, Шим Декгу.
Со Джунхо з подивом подивився на свого товариша, який вже став чоловіком середнього віку. Юнак не зміг стриматись і почав реготати, дещо помітивши:
— Гей, подивись-но тільки! А я ще тоді казав тобі, що ти лисієш, а ти все не вірив та казав, що нічого такого!
— І це все, що ти можеш сказати мені після всього!.. — Шим Декгу мало не захлинувся, після чого протяжно зітхнув. — Хех, ну так, все вірно... Со Джунхо, якого я знав, завжди був таким. Яка тепла і сердечна зустріч після всіх років...
— Хто би міг подумати, так? — Со Джунхо все ще продовжував триматись за живіт, сміючись. — Двадцять п’ять років... Пфф, пройшло вже двадцять п’ять років, але ліків від облисіння так і не винайшли?
— ... Перуки нині дуже хороші і якісні. Ти не зможеш відрізнити таку від реального волосся. Просто сьогодні я не вдягнув свою, бо дуже поспішав.
— Правда? Ну то наступного разу не забудь вдягнути. Я хочу це побачити.
— Ти будеш здивований, — ці двоє продовжували балакати на різні тривіальні теми.
Зважаючи на те, що вони обидва були дорослими чоловіками, їм було багато про що поговорити, і вони легко і миттєво переходили від однієї теми до іншої. Шим Декгу починав щось говорити, а Со Джунхо одразу ж підхоплював. Декілька годин промайнуло, наче пара хвилин.
Шим Декгу щиро посміхнувся:
— Негіднику, ти все такий же самий, як і раніше.
Навіть після двадцяти п’яти років, два друга, які народилися поруч і провели все дитинство разом, залишались тими ж самими хлопаками.
Декгу насправді дуже нервував, коли прямував до шпиталю. Він боявся показувати Джунхо, якою “дорослою” людиною він став. Але, в кінці кінців, вони продовжували розмовляти так же вільно і просто, як і раніше.
— Ти і сам виглядаєш майже так само, як і раніше. Ну хіба що живіт почав трохи випирати.
— Ти... Просто попробуй дожити до мого віку, і я тоді подивлюсь, як ти сам будеш виглядати.
Побачивши зніяковіле обличчя товариша, Джунхо заговорив:
— Тепер, коли ти вже не такий напружений, розкажи мені, чому в тих лікарів були такі дивні реакції.
— Ох, хм... — не в змозі більше уникати цієї теми, Декгу сковтнув. — В той момент, коли ви, хлопці, здолали Крижану Королеву, всі гравці отримали одне й те саме повідомлення, — він задумливо поглянув в вікно, згадавши той день.
[Вітання! Крижана Королева, бос області Земля, зазнала поразки!]
[В області Земля буде додано безпечні зони].
Весь світ радів. Їм більше не потрібно буде боротися. Всі вони нарешті зможуть повернутися до свого спокійного і мирного життя. Сльози щастя і радості стікали по обличчях гравців та звичайних людей. Але на цьому повідомлення не закінчились.
[Ліфт між вимірами розблоковано в локації Тихого океану].
[Другий поверх Рубіжної Зони відкрито].
[Максимальний рівень на Рубежі буде підвищено з 80-ого до 120-ого].
[Старайтеся і йдіть вперед, поки не досягнете останнього поверху].
— Якого?
— Курво, що це за лайно?!
— Другий поверх? Тобто все не закінчилося з поразкою Крижаної Королеви?
Люди моментально почали панікувати. Але нічого зробити вони з цим не могли. Всі вони думали, що це кінець їх страждань. Але виявилося, що це тільки початок.
Всі сильні гравці та президенти асоціацій з усього світу зібралися на великій конференції. Протягом тих днів всі гравці продовжували отримувати одне й те саме повідомлення системи:
[Єдиний спосіб зупинити руйнацію Землі — продовжувати підніматись на наступні поверхи].
[Єдиний спосіб зупинити руйнацію Землі — продовжувати підніматись на наступні поверхи].
[Єдиний спосіб зупинити руйнацію Землі — продовжувати підніматись на наступні поверхи].
Руйнація Землі.
Налякані цією страшною фразою, люди прийшли до загального рішення.
Настав час вислати розвідувальну групу на другий поверх.
— І? — запитав Со Джунхо пониженим голосом.
Почувши гнів і пригніченість в голосі друга, Шим Декгу продовжив:
— Другий поверх виявився поверхом можливостей. Він був сповнений багатьма ресурсами, новими видами магії, новими техніками. Там ми змогли отримати та зібрати величезну кількість знань та технологій, завдяки чому Земля нині так процвітає.
— Це не те, що я хочу дізнатись...
— Всього є десять поверхів, — перервав товариша Декгу. — Це те, що ти хотів почути, так? В ліфті між вимірами є кнопки поверхів від першого до десятого.
— Отже, всього є десять поверхів... — Со Джунхо трохи розслабився.
Привиду і його компаньйонам знадобилося п’ять років, щоб зачистити перший поверх та перемогти Крижану Королеву.
“А оскільки після цього пройшло вже двадцять п’ять років...”
Другий, третій, четвертий, п’ятий, шостий. Можна було б подумати, що зараз гравці вже дібрались до сьомого поверху. Але Джунхо не дуже розраховував на це.
“В старі часи, за винятком мене і моїх побратимів, інші гравці були попросту жахливі”.
Тоді існувала неймовірна різниця між ними, п’ятьма героями, та іншими. Саме тому до Антарктиди вирушили лише п’ятеро. Будь-хто інший був би лише тягарем.
“А оскільки напевно і складність також зростає с просуванням вперед, то вони повинні бути зараз десь приблизно на п’ятому поверсі”.
Покінчивши зі своїми розрахунками, Со Джунхо поглянув на Шим Декгу:
— Ну так і на якому, все ж таки, ми зараз поверсі?
— ...
Шим Декгу декілька разів відкривав і закривав рота, так нічого і не кажучи.
Занервувавши, Джунхо впився поглядом в друга:
— Гей... Чого ти не відповідаєш?
— ...
Довга і тяжка тиша повисла в повітрі.
Шим Декгу тяжко і протяжно зітхнув перед тим, як відповісти:
— За попередні двадцять п’ять років ми змогли зачистити лише другий поверх.
— ...
Почувши це, Джунхо відчув, як у нього в голові потьмарилося. Він впав на своє пухнасте ліжко, втупившись поглядом в стелю. Нарешті він знову відкрив рота:
— Лайно...
— Мені нічого сказати.
— Пройшло двадцять п’ять років. Двадцять п’ять. Як ви могли розібратись лише з другим поверхом?
— Не хочу, щоб це виглядало, наче я намагаюся виправдатися, але всьому цьому є причина.
— Гее, ладно, — знову сівши на ліжку, Су Джунхо вичікуючи поглянув на друга. — Кажи вже. Мені навіть цікаво, що це за ідіотська причина може бути.
— Ядро Крижаної Королеви, — щойно ці слова злетіли з язика, тіло Со Джунхо одразу затремтіло, але Шим Декгу цього не помітив і продовжив. — Третій поверх представляє собою вулканічний регіон. Більшість гравців не може справитись навіть з тамтешнім середовищем і атмосферою. Ми вирішили, що просто так атакувати в лоб — не варіант, тому почали шукати спосіб справитись з пекельним жаром, що панує в тому регіоні.
— І?
— В тому регіоні є щось на кшталт вівтаря, який і продукує всю лаву в тій місцевості. Якщо ми за допомогою ядра Крижаної Королеви зможемо заморозити його, то це повинно вирішити проблему з жаром.
— В-ви знайшли ядро?
— Еем... — Декгу звісив голову, прикривши обличчя руками. — Мені соромно це визнавати. Ми обшукували Гніздо Крижаної Королеви незчисленну кількість разів, але так і не змогли його знайти.
“Ви і не могли його знайти. Адже тепер воно — частина мого тіла, в кінці кінців”.
— Ох... — Со Джунхо витягнув шию, та простягнув руку до товариша. — Ти зробив все, що міг. Мабуть, просто не пощастило.
— Ти... Ти не сердишся? Навіть після того, як ми змарнували всі твої зусилля і здобутки? — Шим Декгу був зворушений.
“Я не помічав, коли ми були дітьми, але... Він завжди був таким зрілим і відповідальним?”
Водночас, обом друзям стало соромно за те, що вони передчасно засудили один одного.
Со Джунхо, якого знав Декгу, скоріш за все вже впав би в істерику, звинувачуючи його в усіх бідах. Але зараз у цього юнака був чистий і щирий погляд, наче у мати Терези.
— Всі роблять помилки. Ми повинні це розуміти та не звинувачувати інших зайвий раз.
— Я дуже радий, що ти так вважаєш.
— Тооож, якщо я також зроблю помилку, ти повинен будеш зрозуміти мене, ввійти в моє положення та не сердитися, добре?
— Звісно, — Шим Декгу з теплотою поглянув на Со Джунхо.
Тихо уникаючи його погляду, Джунхо корив себе:
“Ну і як мені сказати йому, щоб він не почав сваритися?”
1. Це жест поваги.
Далі
Розділ 3 - 25 років по тому (2)
Вони почали балакати десь в обід і продовжували аж допоки на вулиці не загорілися яскраві неонові ліхтарі. Відчуваючи голод після приблизно семи годин розмов і пліток, Шим Декгу подивився на годинник і запитав: — Воу, вже так пізно. Ти не зголоднів? Хочеш перекусити? Поміркувавши пару секунд, Со Джунхо покачав головою: — Я в порядку. Натомість, у мене є до тебе прохання. — Прохання? Яке? — запитав Шим Декгу. — Я чув, що Сеульський Музей Історії нині дуже популярний, — сказав Со Джунхо. — ... Юнак мав на увазі, що хоче відвідати цей заклад. І Шим Декгу розумів причину цього. “Цей негіднику... Він сумує за своїми товаришами”. Насправді ж, він вже знав, що Со Джунхо попросить його про це, а тому заздалегідь все підготував. Хоча цей юнак і поводився стримано, він все ж таки цінив своїх друзів не менше за самого себе. Шим Декгу витягнув браслет і поклав його на ліжко. Джунхо моргнув: — Воу, технології і правда сильно просунулися за двадцять п’ять років. Це і є відомий Сеульський Історичний Музей? — Дуже смішно. Це — Віта. Це щось подібне до портативного комп’ютера. Живий моментальний переклад, дзвінки, інтернет, карта, оплати... Ти можеш робити практично все за допомогою цього пристрою. — Дуже цікаво. І навіщо ти мені його даєш? — запитав Со Джунхо, одягнувши браслет на зап’ясток. Шим Декгу посміхнувся: — Я піду звідси сходами, через головний вихід. Там зараз юрмиться цілий натовп репортерів, журналістів, політичних діячів, гравців. Мабуть, це не буде для тебе дуже комфортно, якщо підеш зі мною. — Міг би просто сказати мені поїхати ліфтом. Нащо все ускладнюєш? — насупився юнак. — Кхем. Далі. Ти можеш робити більшість оплат за допомогою Віти, але якщо тобі знадобиться готівка, то можеш скористатися цим, — чоловік дістав і простягнув другові товсту пачку купюр. — Гей, якось це все дивно виглядає. Таке відчуття, наче я на піклуванні у якогось збоченого старика. — Та замовкни. З-заду музею ти зможеш знайти двері з обмеженим доступом. — Треба буде ввести якийсь пароль? — Я вже зареєстрував в базі даних райдужку твого ока, тож проблем не має бути. — Воу, схоже, ти в ці часи став крутим чолов’ягою. — Пройшло вже двадцять п’ять років. Я б не став президентом асоціації, якби не був достатньо кваліфікованим. Со Джунхо побачив свого товариша в новому світлі. — Коли закінчиш зі своїми справами, повертайся до шпиталю. Лікарі будуть слідкувати за твоїм здоров’ям ще деякий час, — сказав Декгу. — Ваше бажання — наказ для мене. — Побачимося завтра тоді, — попрощався Декгу. — Домовились. Шим Декгу піднявся на ноги, збираючись вже піти. Але перед цим він ще декілька раз озирнувся на друга. — Ти чого оглядаєшся? — спитав Джунхо, трохи насупившись. — ...Просто. Все ще не можу повірити, що ти повернувся. — З віком ти став трохи дивним. Давай вже йди, — поквапив юнак товариша. — Хаха, — сміючись, Декгу вийшов з кімнати саме в той момент, коли Джунхо жбурнув подушку в його сторону. — Добре. Тепер мені і самому треба зібратись. Він стягнув з себе халат пацієнта та одягнув свої речі, які вже були випрані та акуратно складені поряд. На щастя, за останні двадцять п’ять років мода не дуже змінилася. — І слава Богу. А то я хвилювався, що в цей час чоловіки могли б почати носити колготки, чи щось таке. Про це можна було зробити відповідні висновки, розглянувши зовнішній вигляд Шим Декгу та лікарів. Юнак вийшов з палати та попрямував до ліфта. Швидко спустившись на перший поверх, він побачив Декгу, оточеного натовпом людей. * Клік! Клік! * — Як здоров’я Привида? — В нього є якісь проблеми? — Це справді був Привид? — Тримання його особистості в тайні — це справжнє зловживання владою! Світ має право знати правду! — Коли ви проведете прес-конференцію? Шим Декгу спокійно відповідав на всі запитання, не показуючи і каплі нервозності. Він дійсно був добрим президентом. — Негіднику. Чудова робота. Со Джунхо покинув шпиталь з легкою посмішкою на обличчі. *** На станції перед шпиталем стояло надзвичайно багато автівок таксі, але у всіх них були порожні водійські місця. — Якого? Вони всі пішли на вечерю? — Со Джунхо присів на тротуарі, в очікуванні на повернення таксистів. Але одразу після цього повз нього пробіг спітнілий чоловік в діловому костюмі: — Чорт забирай, мені ще стільки всього треба встигнути, — він швидко сів в одну з автівок таксі, після чого та одразу поїхала. — Га? Я впевнений, що там щойно не було нікого за кермом. Подивившись, як від’їхало таксі, Со Джунхо попрямував до іншої автівки. Він обережно відкрив двері та сів. Тільки-но він опинився всередині, як пролунав електронний голос: — Будь ласка, оберіть пункт призначення. — Сеульський Музей Історії. — Відправляємося. Після чого автівка одразу поїхала. — Воу! Оце так круто! Тепер я дійсно відчуваю, що потрапив в майбутнє. Здивовано оглядаючись навколо, він помітив невелику брошуру. “Після того, як самокеровані таксі захопили ринок вісімнадцять років тому, рівень дорожньо-транспортних аварій впав до нуля...” — Прямо до нуля відсотків? Воу, цей світ і правда неймовірний, — сама автівка та її салон були дуже комфортними і зручними для пасажира. Почуваючись краще, Джунхо посміхнувся і відкрив вікно. Прохолодний вітер одразу почав приємно обдувати обличчя юнака, поки сам хлопчина насолоджувався вечірніми краєвидами Сеула. Годинник показував час “20:20”. Вулиці були заповненні офісними працівниками та юними студентами і студентками. Вулиця, повна таких людей, була рідким явищем в ті часи, коли всюди відкривалися брами. “В ті часи ми ніколи не знали, коли і де з’являться наступні брами, чи монстри”. В цей момент юнак не міг не відчути приступ гордості. В кінці кінців, таксі прибуло до фінального пункту призначення. Заплативши за проїзд за допомогою Віти, хлопак вийшов з автівки і побачив перед собою великий парк, огороджений білим камінням. Територія музею була заповнена парочками, що прийшли сюди на побачення, чи цілими сім’ями, що вибралися на прогулянку. Щось зачепило погляд Джунхо, коли він подивився на дітвору, що бігала навкруги. “Га? Хіба це не моя маска?” Діти дійсно носили пластикові маски, зроблені схожими на маску Привида. Оглянувши місцевість навкруги, Джунхо побачив малий кіоск, що торгував якраз цими самими масками. Зацікавившись, юнак підійшов трохи ближче і побачив мале дитя, що тягнула батька за рукав: — Ну будь лаааска! Я дуже хочу її! Хочу маску Привида! — Годі голосувати. Я вже купив тобі одну минулого разу. — Але то була маска Скаї! — Цить! Годі влаштовувати тут сцени. — Буууудь лааааска! — Тоді можеш лишатися тут. А мама і тато йдуть додому, — в цей момент дитя впало на землю і почало плакати, благаючи купити маску. Відчуваючи себе гордо, Со Джунхо підійшов до продавця: — Маски героїв нині добре продаються, чи не так? — Звісно ж, що так. Вони зараз на піку популярності. Особливо... — нібито розповідаючи великий секрет, крамар озирнувся по сторонах. — Особливо добре продається маска великого мага Скаї. Вона зараз найпопулярніша. — Але ж в цьому немає сенсу. Очі Джунхо здивовано розплющились, коли він збентежено подивився на продавця: — Чи не повинні найпопулярнішими бути маски Привида? — Чого б це? Вони на четвертому місці по популярності. — ... З кислим виразом обличчя, Джунхо подивився на інші товари. Колекція масок була не повною. — Ем, ну, просто маски інших героїв мають зображення їх облич, тоді як ми зовсім не знаємо, як насправді виглядає Привид. Все, що ми можемо робити, це продавати цю чорну маску... Звісно ж, що діти не будуть любити її так сильно. — Але ж вона така класна. Чорна маска, я маю на увазі. — Ну, просто дітям подобається щось більш миле. — ... Ну а я виберу все ж таки маску Привида. Со Джунхо купив собі чотири маски Привида. — Моя оригінальна маска виглядає крутіше, — пробурмотів він, крутячи маски в руках. Обійшовши будівлю музею, він підійшов до нього з-заду, одразу побачивши двері. Після того, як спеціальний сканер відсканував його райдужку, він нарешті опинився всередині, і весь Історичний Музей Сеулу був в його розпорядженні. — Воу, вони виставили навіть це? В приміщенні були показані моделі різних монстрів, шкури, кістки, а також різноманітне обладнання відомих гравців минулого. Со Джунхо вільно і безтурботно прогулювався по музею, роздивляючись експонати. В кінці кінців, він дійшов до моргу. [Сканування райдужки виконано. Доступ надано. Двері відчинено]. Тільки-но відчинились двері, як одразу назовні повалили білі клуби морозного, охолодженого повітря. — ... Цей холод, це відчуття. Морг був страшенно схожий за атмосферою на Гніздо Крижаної Королеви. “Мабуть, вони хотіли зберегти статуї в найкращому стані, тому постаралися відтворити найсприятливіші для цього умови”. Це була неприємна думка. Схоже було, що його товариші не змогли втекти від атаки Крижаної Королеви, навіть після смерті. Юнак пройшов в центр моргу та встав перед чотирма статуями, втупившись на них. Великий Маг, Ская Кілліленд. Король Руйнування, Рахмадат Калі. Сірий Посланник, Гілберто Грін. Небесний Фенікс, Тенмей Міо. [1] Вони були його товаришами, його надійними друзями. — Вибачте, все ж таки я спізнився, — для нього самого минуло лише три дні з того моменту, як він дав їм обіцянку, що вони ще побачать один одного. Але юнак ніяк не думав, що для здійснення цієї обіцянки йому насправді знадобиться аж двадцять п’ять років. * Плюх * Со Джунхо плюхнувся на підлогу. — Ви в курсі, що сталося після нашої перемоги? Світ став тепер набагато кращий. Ви коли-небудь чули про самокеровані таксі? — він почав описувати світ, який вони принесли людям своєю перемогою. Він не був занадто добрим розповідачем, тому багато жестикулював, намагаючись пояснити все максимально детально. — Це і правда той самий світ, про який ми мріяли, — хоча це і не була цілковита безпека, чи абсолютний мир, все ж таке людство зараз почувало себе набагато краще, ніж раніше — людство дійсно було врятовано п’ятіркою героїв. — Тож, будь ласка... “Моя робота закінчилась, вірно? Тепер я можу просто відпочити, так?” Со Джунхо стиснув свої губи, не в силах сказати щось далі. Адже, якщо він продовжить, то було відчуття, що він ніби приймає той факт, що це кінець. Його друзі навіки залишаться в льоді, а він так і буде єдиним, хто повернувся назад. — Вип’ємо. Хлопак витягнув пляшку алкоголю зі свого інвентарю і розлив потроху перед кожним із своїх товаришів: зовсім трохи перед Міо і Скаєю, котрі слабо переносили випивку, і побільше для двох інших. Остачу ж Джунхо виплеснув собі до горлянки. — Хеех. Відчувши себе більш бадьорим, він поклав по масці перед кожною зі статуй. — Візьміть це із собою. В кінці кінців, я встиг зробити багато чого хорошого, тому вони точно влаштують вам VIP-прийом на небесах. Все ще відчуваючи жаль і провину, Со Джунхо почав струшувати пил з плечей статуй. — Гей, не можна ж бути такими брудними. Без задньої думки, змахуючи пил, він торкнувся статуї. [Ефект навички “Мороз (EX)” перевірено]. [Крижану печать може бути знято з цілі за допомогою навички “Мороз (EX)”]. [Ваша базова магічна сила абсурдно низька. Зняття крижаної печаті — Провал]. Очі юнака моментально широко розплющилися, коли він прочитав три рядки повідомлень системи. — Якого? Наче одержимий, Со Джунхо ще раз торкнувся крижаної статуї. Ті ж самі повідомлення знову з’явилися перед ним, але тепер його мозок вже міг реагувати. “Тобто я може зняти цю крижану печать з них? Я?” Шим Декгу казав, що ця крига не може бути пошкоджена, або знята, навіть використовуючи найсучасніші технології та різні могутні навички гравців. Але схоже, що це все ж таки можливо... — Навичка “Мороз”... Дану навичку він отримав, поглинувши ядро Крижаної Королеви. — Фуу, хаа, фуу, хаа, — зробивши декілька глибоких подихів, щоб заспокоїтись, Со Джунхо замислився. Насамперед, перед тим, як щось робити, потрібно перевірити свої нинішні характеристики. — Вікно Статусу, — тільки-но він пробурмотів ці слова, як перед ним з’явилося маленьке голографічне віконце. Це була одна з можливостей, що надавала Система. [Со Джунхо] [Рівень: 1] [Титули: Вісник Весни] [Сила: 21]. [Стійкість: 24]. [Швидкість: 26]. [Магія: 18]. <Навички> [Мороз(ЕХ), Наглядач Пітьми(S), Мисливська Ніч (А), Розум Героя(А), Майстерність Володіння Зброєю(А), Сильна Інтуїція(В)]. <Спеціальний статус> [Минулі, оригінальні характеристики було різко і значно знижено]. [Минулі, оригінальні характеристики будуть відновлюватись з часом та з підвищенням рівня]. — ... Юнак поглянув на рядки щодо Спеціального статусу і його серце наповнилось надією. Також в нього була навичка Мороз(ЕХ). “Це ключ”. Це був ключ до спасіння його товаришів. Крім того, ця навичка ще і перескочила рівень S і одразу стала навичкою рівня ЕХ. “Декгу завжди казав, що клас S — найвищий”. Якщо так вважав президент корейської асоціації гравців, то схоже, що Джунхо був першим гравцем, хто отримав навичку з рівнем, вищим за S. “Але Система сказала, що моя магічна сила занадто низька для того, щоб зняти печать...” Він уважніше продивився вікно статусу. — Цк. Його загальний рівень впав з вісімдесятого до першого, і його характеристики стали відповідно низькими. Але це не означало, що так буде завжди. “Я зможу відновити їх”. Звісна річ, це було не питання декількох днів. Сильна Інтуїція юнака підказувала йому це. — Моя магічна сила тепер рівна вісімнадцяти? Це спеціально зробили так? — він продовжував сміятись, поки не почало боліти в грудях, згадуючи всі ті рази, коли низька магічна сила спричиняла йому купу проблем. — Магічна сила завжди була моїм прокляттям. Він використовував різноманітні підсилюючі добавки, але навіть так низька магія залишалась його слабким місцем. Врешті—решт, він тяжко зітхнув, але потім дещо привернуло його увагу. — Га? Вісник Весни? Юнак згадав, що отримав цей титул, коли здолав Крижану Королеву. Він, на той момент, був гравцем протягом вже п’яти років, але це був перший раз, коли він отримав титул. “Коли Ская вперше створила магію, вона отримала досягнення “Перші кроки мага”. Хлопак чудово пам’ятав, як його товаришка вихвалялася тоді, що завдяки цьому досягненню отримала додаткових п’ятнадцять очок магічної сили і могла тепер чаклувати значно швидше. “Як би там не було, схоже, що отримати титул або досягнення можна лише під час виконання майже неможливих завдань... Треба перевірити, що ж це за титул такий”. — Перевірити титул: Вісник Весни. В той же момент нижче вікна статусу з’явилась ще одна секція. 1. Тенмей — фамілія дівчини.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!