Пролог

Розділ 2 - 25 років по тому (1)

“Легенда прокинулася від довгої сплячки!” “Сучасний Капітан Америка? Повернення найвеличнішого гравця планети — Привид прокинувся через двадцять п’ять років після перемоги над Крижаною Королевою!” “Корейська Асоціація Гравців: “Здоров’я Привида наразі — наш найвищий пріоритет”. “День Героїв ще ніколи не приносив таких прибутків!” *** Лежачи на лікарняному ліжку, Со Джунхо згорнув і відклав в сторону газети, що він деякий час читав. — Отже... Минуло двадцять п’ять років, — він всього лише моргнув, а пройшла вже чверть століття. Вся ця ситуація була настільки смішною і безглуздою, що він навіть практично не був шокований і ошелешений. Спочатку він подумав, що все це всього-на-всього якийсь розіграш, пранк. Хлопак почав видивлюватись скриті камери, але так нічого і не знайшов. “Мої м’язи зникли. Вони повністю атрофувалися”. Со Джунхо поглянув вниз, на своє тіло, здивований. Він був настільки худий, що крізь шкіру можна було побачити кістки. Він же всього-на-всього трохи задрімав, і ось так просто його тіло, яке він інтенсивно і клопітливо тренував протягом п’яти років, повністю зникло. — Пане Привид, президент Асоціації Гравців прийшов навістити вас. Куди б він не пішов, найвидатніші лікарі світу розмовляли з ним, стиснувши руки. [1] Це було найменше, що вони могли зробити, щоб показати вдячність і шану головному рятівнику людства. Со Джунхо зовсім не відчував дискомфорту щодо цього, адже ще за свого старого життя він же звик до такого відношення. — Президент — людина, яку я знаю? Якщо б це була стороння людина, то він попросив би його зустрітись іншим разом. Ще навіть доби не пройшло, як він прийшов до тями. Звісна річ, в такому стані не хотілося, щоб зайвий раз турбували. Але лікар відповів щось несподіване: — Так. Президент сказав, що ви були його другом. — Другом?... Хах, — було зовсім небагато людей, яких Джунхо міг би назвати своїм другом. “Що ж, думаю все стане зрозуміло, коли ми зустрінемось”. Со Джунхо зачаровано подивився в вікно на Сеул: — Схоже, що світ насправді змінився. За вікном можна було побачити набагато більше хмарочосів. Також, схоже, було використано певні магічні сили, бо не було видно ніякого забруднення дрібним пилом. Більше того, ніде не було жодної брами, тоді як в минулі часи вони були буквально всюди. “Це... Це і є той спокійний, мирний світ, про який ми мріяли”. Згадавши своїх компаньйонів, Со Джунхо прикрив очі і слабо посміхнувся: — ... І що я тепер буду робити? Світ змінився, коли йому було двадцять, і він став гравцем, хто боровся з нападниками в брамах. Все, що він вмів, — полювати на монстрів та вбивати їх. “Схоже, тепер я безробітний”. Але ця думка зовсім не була неприємною. Відчувши, як полегшало на серці, він зняв свою маску. — Хааа?! Ошелешені лікарі прикрили свої роти, намагаючись стримати крики. Хто такий Привид? Крім того, що він був корейцем, ніхто не знав інших деталей про цю загадкову особистість: ні як його звали, ні якого він був віку, ні як він виглядав. То як він міг так просто і недбало зняти маску? Один з лікарів тремтячим голосом звернувся до юнака: — Ч-чо... Чому ви зняли свою маску? — Хах? Бо вона мені більше не потрібна, — відповів Со Джунхо, крутячи в руках свою фірмову маску. — Світ же тепер мирний і безпечний. — Ох... Я... — тінь пробігла по обличчю лікаря. Джунхо помітив цю зміну: — Що не так з вашою реакцією? — Ні, це... Лікарі не наважувалися більше нічого сказати, переглядаючись між собою. — Я все йому поясню, — двері в палату відчинились, і в приміщення ввійшов підтягнутий чоловік. Побачивши обличчя гостя, очі Со Джунхо одразу широко розплющились. На цьому обличчі з’явилося декілька зморшок, але він би точно не забув його і не переплутав. — Ти... Ти Декгу? — Пффф, — лікарі миттєво відвернулись в сторону, намагаючись стримати свій сміх. — Кха-кха! — чоловік повернувся до докторів, а його лице трохи почервоніло. — Я хочу поговорити з ним наодинці. — Так, пане президент. Після того, як весь медичний персонал вийшов, президент підтягнув стілець і присів. Його очі почали сльозитися: — Джунхо, ти виглядаєш так же, як я і пам’ятаю. Навіть після двадцяти п’яти років його друг, Со Джунхо, зовсім не змінився. Сам він вже був у тому віці, коли шкіра починає потроху морщитись, а живіт все більше і більше випирати, але Джунхо виглядав абсолютно так же, як і коли він сам був ще зовсім молодим. Можна було тільки відзначити, що той схуднув до такої міри, що на нього було важко дивитись. Президент піджав свої губи, відчуваючи, як його серце заболіло. — Воу. Цей голос. Ти і правда Декгу, — голос став трохи грубшим через вік, але це все ще був той самий голос його друга дитинства, Шим Декгу. Со Джунхо з подивом подивився на свого товариша, який вже став чоловіком середнього віку. Юнак не зміг стриматись і почав реготати, дещо помітивши: — Гей, подивись-но тільки! А я ще тоді казав тобі, що ти лисієш, а ти все не вірив та казав, що нічого такого! — І це все, що ти можеш сказати мені після всього!.. — Шим Декгу мало не захлинувся, після чого протяжно зітхнув. — Хех, ну так, все вірно... Со Джунхо, якого я знав, завжди був таким. Яка тепла і сердечна зустріч після всіх років... — Хто би міг подумати, так? — Со Джунхо все ще продовжував триматись за живіт, сміючись. — Двадцять п’ять років... Пфф, пройшло вже двадцять п’ять років, але ліків від облисіння так і не винайшли? — ... Перуки нині дуже хороші і якісні. Ти не зможеш відрізнити таку від реального волосся. Просто сьогодні я не вдягнув свою, бо дуже поспішав. — Правда? Ну то наступного разу не забудь вдягнути. Я хочу це побачити. — Ти будеш здивований, — ці двоє продовжували балакати на різні тривіальні теми. Зважаючи на те, що вони обидва були дорослими чоловіками, їм було багато про що поговорити, і вони легко і миттєво переходили від однієї теми до іншої. Шим Декгу починав щось говорити, а Со Джунхо одразу ж підхоплював. Декілька годин промайнуло, наче пара хвилин. Шим Декгу щиро посміхнувся: — Негіднику, ти все такий же самий, як і раніше. Навіть після двадцяти п’яти років, два друга, які народилися поруч і провели все дитинство разом, залишались тими ж самими хлопаками. Декгу насправді дуже нервував, коли прямував до шпиталю. Він боявся показувати Джунхо, якою “дорослою” людиною він став. Але, в кінці кінців, вони продовжували розмовляти так же вільно і просто, як і раніше. — Ти і сам виглядаєш майже так само, як і раніше. Ну хіба що живіт почав трохи випирати. — Ти... Просто попробуй дожити до мого віку, і я тоді подивлюсь, як ти сам будеш виглядати. Побачивши зніяковіле обличчя товариша, Джунхо заговорив: — Тепер, коли ти вже не такий напружений, розкажи мені, чому в тих лікарів були такі дивні реакції. — Ох, хм... — не в змозі більше уникати цієї теми, Декгу сковтнув. — В той момент, коли ви, хлопці, здолали Крижану Королеву, всі гравці отримали одне й те саме повідомлення, — він задумливо поглянув в вікно, згадавши той день.   [Вітання! Крижана Королева, бос області Земля, зазнала поразки!] [В області Земля буде додано безпечні зони].   Весь світ радів. Їм більше не потрібно буде боротися. Всі вони нарешті зможуть повернутися до свого спокійного і мирного життя. Сльози щастя і радості стікали по обличчях гравців та звичайних людей. Але на цьому повідомлення не закінчились.   [Ліфт між вимірами розблоковано в локації Тихого океану]. [Другий поверх Рубіжної Зони відкрито]. [Максимальний рівень на Рубежі буде підвищено з 80-ого до 120-ого]. [Старайтеся і йдіть вперед, поки не досягнете останнього поверху].   — Якого? — Курво, що це за лайно?! — Другий поверх? Тобто все не закінчилося з поразкою Крижаної Королеви? Люди моментально почали панікувати. Але нічого зробити вони з цим не могли. Всі вони думали, що це кінець їх страждань. Але виявилося, що це тільки початок. Всі сильні гравці та президенти асоціацій з усього світу зібралися на великій конференції. Протягом тих днів всі гравці продовжували отримувати одне й те саме повідомлення системи:   [Єдиний спосіб зупинити руйнацію Землі — продовжувати підніматись на наступні поверхи]. [Єдиний спосіб зупинити руйнацію Землі — продовжувати підніматись на наступні поверхи]. [Єдиний спосіб зупинити руйнацію Землі — продовжувати підніматись на наступні поверхи].   Руйнація Землі. Налякані цією страшною фразою, люди прийшли до загального рішення. Настав час вислати розвідувальну групу на другий поверх.   — І? — запитав Со Джунхо пониженим голосом. Почувши гнів і пригніченість в голосі друга, Шим Декгу продовжив: — Другий поверх виявився поверхом можливостей. Він був сповнений багатьма ресурсами, новими видами магії, новими техніками. Там ми змогли отримати та зібрати величезну кількість знань та технологій, завдяки чому Земля нині так процвітає. — Це не те, що я хочу дізнатись... — Всього є десять поверхів, — перервав товариша Декгу. — Це те, що ти хотів почути, так? В ліфті між вимірами є кнопки поверхів від першого до десятого. — Отже, всього є десять поверхів... — Со Джунхо трохи розслабився. Привиду і його компаньйонам знадобилося п’ять років, щоб зачистити перший поверх та перемогти Крижану Королеву. “А оскільки після цього пройшло вже двадцять п’ять років...” Другий, третій, четвертий, п’ятий, шостий. Можна було б подумати, що зараз гравці вже дібрались до сьомого поверху. Але Джунхо не дуже розраховував на це. “В старі часи, за винятком мене і моїх побратимів, інші гравці були попросту жахливі”. Тоді існувала неймовірна різниця між ними, п’ятьма героями, та іншими. Саме тому до Антарктиди вирушили лише п’ятеро. Будь-хто інший був би лише тягарем. “А оскільки напевно і складність також зростає с просуванням вперед, то вони повинні бути зараз десь приблизно на п’ятому поверсі”. Покінчивши зі своїми розрахунками, Со Джунхо поглянув на Шим Декгу: — Ну так і на якому, все ж таки, ми зараз поверсі? — ... Шим Декгу декілька разів відкривав і закривав рота, так нічого і не кажучи. Занервувавши, Джунхо впився поглядом в друга: — Гей... Чого ти не відповідаєш? — ... Довга і тяжка тиша повисла в повітрі. Шим Декгу тяжко і протяжно зітхнув перед тим, як відповісти: — За попередні двадцять п’ять років ми змогли зачистити лише другий поверх. — ... Почувши це, Джунхо відчув, як у нього в голові потьмарилося. Він впав на своє пухнасте ліжко, втупившись поглядом в стелю. Нарешті він знову відкрив рота: — Лайно... — Мені нічого сказати. — Пройшло двадцять п’ять років. Двадцять п’ять. Як ви могли розібратись лише з другим поверхом? — Не хочу, щоб це виглядало, наче я намагаюся виправдатися, але всьому цьому є причина. — Гее, ладно, — знову сівши на ліжку, Су Джунхо вичікуючи поглянув на друга. — Кажи вже. Мені навіть цікаво, що це за ідіотська причина може бути. — Ядро Крижаної Королеви, — щойно ці слова злетіли з язика, тіло Со Джунхо одразу затремтіло, але Шим Декгу цього не помітив і продовжив. — Третій поверх представляє собою вулканічний регіон. Більшість гравців не може справитись навіть з тамтешнім середовищем і атмосферою. Ми вирішили, що просто так атакувати в лоб — не варіант, тому почали шукати спосіб справитись з пекельним жаром, що панує в тому регіоні. — І? — В тому регіоні є щось на кшталт вівтаря, який і продукує всю лаву в тій місцевості. Якщо ми за допомогою ядра Крижаної Королеви зможемо заморозити його, то це повинно вирішити проблему з жаром. — В-ви знайшли ядро? — Еем... — Декгу звісив голову, прикривши обличчя руками. — Мені соромно це визнавати. Ми обшукували Гніздо Крижаної Королеви незчисленну кількість разів, але так і не змогли його знайти. “Ви і не могли його знайти. Адже тепер воно — частина мого тіла, в кінці кінців”. — Ох... — Со Джунхо витягнув шию, та простягнув руку до товариша. — Ти зробив все, що міг. Мабуть, просто не пощастило. — Ти... Ти не сердишся? Навіть після того, як ми змарнували всі твої зусилля і здобутки? — Шим Декгу був зворушений. “Я не помічав, коли ми були дітьми, але... Він завжди був таким зрілим і відповідальним?” Водночас, обом друзям стало соромно за те, що вони передчасно засудили один одного. Со Джунхо, якого знав Декгу, скоріш за все вже впав би в істерику, звинувачуючи його в усіх бідах. Але зараз у цього юнака був чистий і щирий погляд, наче у мати Терези. — Всі роблять помилки. Ми повинні це розуміти та не звинувачувати інших зайвий раз. — Я дуже радий, що ти так вважаєш. — Тооож, якщо я також зроблю помилку, ти повинен будеш зрозуміти мене, ввійти в моє положення та не сердитися, добре? — Звісно, — Шим Декгу з теплотою поглянув на Со Джунхо. Тихо уникаючи його погляду, Джунхо корив себе: “Ну і як мені сказати йому, щоб він не почав сваритися?” 1. Це жест поваги.