Нонна

Розділ 2: Нонна

 

Королівська сім'я, яка керує королівством Ешбері, в якому я вирішила оселитися, здається чудовою і вже багато поколінь не брала участі у загарбницьких війнах, а лише в оборонних. В Королівство приїжджає багато купців. Я обрала його, тому що це країна, де такий чужинець, як я, може одного дня оселитися й нічим не виділятися.

"Чим я зароблятиму на життя?"

Лунало у мене в голові.

Мене підібрали люди Ланкома, коли мені було вісім років. Я почала працювати, коли мені було п'ятнадцять, а потім наполегливо працювала до двадцяти семи років.

Щомісяця я купувала невеличку річ і передавала її Ланкому, щоб він відправив її додому: моїм батькам. Він перевіряв, чи немає в ній листів, а потім віддавав посилку поштарю. Правилом було те, що мені не дозволялося прямо контактували з родиною.

"Тільки сама думка про те, що я допомагаю їм давала мені стимул працювати. Навіть якщо ми не могли повноцінно спілкуватитися. Якщо хтось з родичів помирав, Ланком завжди говорив мені. Але я й уявити не могла, що вони всі, всі до останнього мертві. Я любила Ланкома як брата і поважала його як керівника. Він два роки приховував від мене те, що моєї родини більше немає."

Після роботи я вперше за вісімнадцять років поїхала до містечка, де колись жила моя родина. Я хотіла побачити будинок, а точніше – свою сім'ю: здалеку, хоча б мигцем. Я переодягнулася і підійшла до батьківського дому, але побачила, що місце, де колись стояв будинок, було пустим. Бувши здивованою, я почала копати причину і виявила, що нею стала пожежа. Як виявилося, це сталося два роки тому.

Чиновники негайно зв'язалися б з дворянством, де я нібито працювала, шляхта – з Ланкомом. Він не міг не знати про це. Іншим працівникам повідомили лише про смерть моїх батьків. "Зрозуміло. Тепер усе зрозуміло". Він, мабуть, знав, як сильно я піклувалася про свою сім'ю.

Після цього я жила так, ніби я нічого не знаю, а після зарплати за наступний місяць віддала ящик Ланкому, щоб він, як завжди, відправив його додому моїм батькам. Потім я прослідкувала за ним, коли він пішов з роботи. Того вечора він, з ящиком в руках, не пішов до пошти. Він навіть не помітив того, що я стежила. Я була глибоко розчарована ним.

Будівля, до якої він увійшов, не була його викупленим під службу місцем, а шикарною домівкою з охороною. Він розсунув штори на третьому поверсі і я побачила його.

"Ось він."

Промайнуло в моїй голові. Я зачекала, поки він піде звідси, а потім, поки ще було темно, залізла через терасу на другому поверсі. Я використала відмичку замість ключа і зі скрипом відчинила двері. Сяйво місяца падало на купу ящиків. Їх було двадцять п'ять. Вони були виставлені один на одний у кутку кімнати. Я мало не вибухнула від кількості пережитих у ті хвилини емоцій, але швидко заспокоїлася.

Я перерила усе, що там було. Забрала всі, чесно зароблені мною монети а також позичила з кухні срібні ложки та золоті підсвічники – нехай думає, що його обікрали. Дорогою додому я викинула всі позичені у нього прибори у річку.

"Я помилялася. Він звичайний чоловік, який не має нічого святого. Він хоче лише влади, як усі чоловіки."

Наступного дня я працювала без змін.

Щомісяця після зарплати, я просила його передати коробки з подарунками моїй родині. Усе було як і завжди, лише моє ставлення до Ланкома перевернулося з ніг на голову. Моєї родини більше немає, як і віри в Ланкома.

У перервах між службою я копала під нього. Я дізналася, що його наречена – наша колега. Ось це мені знадобилося.

— Я була б кращою жінкою для нього!..

Я не мала до нього жодного інтересу, як до чоловіка, проте це не заважало мені співати про мою любов до нього. Зрештою, коли усі дізналися про весілля, я удала, що шокована новиною та дуже засмучена, через що наклала на себе руки.

З дня, як він заявив про них з Мері, я почала недоїдати, через що через два місяці виглядала наче живий мертвець. Мене часто запитували що зі мною, але я жмурилася і драматично випалювала: "Що? Нічого зі мною страшного не станеться...", всім було мене шкода. Тільки Мері, його дружина, дивилася на мене зверху вниз.

Чому ж я мала проходити через це? Тому, що я була найкращою черед найкращих.

Я була на вершині стільки років. Вони б не дали мені просто так піти. Я мала такий план: "Скажи ні чоловікам, служи до сорока, а потім будеш куратором у молодших". – так мені радив сам Ланком. Проте зараз, зараз у мене просто немає ні сил ні бажання присвячувати організаціїї своє життя. Усе, чим я була зайнята стільки часу – заробленням схвалення.

Я довго чекала, сподівалася, що його совість прокинеться і він скаже: "Знаю, я запізнився із цим, але Хлоє, насправді, я хотів...", але Ланком повідомив мені про смерть моїх рідних лише у той день, коли я закінчувала свй план. Минуло вже три роки.

Я не була йому на сестрою, ні підлеглою, я була його інструментом.

"Що ж, Вікторіє, пішли прогуляймося". Я вийшла з апартаментів одягнена в зручну, темно-синю спідницю нижче коліна та блузку кольору слонової кістки.

— Гарної вам прогулянки!..

Мовила мені в слід адміністраторка на ресершені.

Столиця Ешбері умовно поділена на схід, захід, південь і північ. У центрі південної частині знаходиться королівський палац. Цей район – жвавий, тут багато людей, крамнички стоять одна на одній, ринки, гільдії, скрипторії. Згідно з моїми знаннями з географії – цей район має найбільшу густоту населення в усьому королівстві.

Вуличні торговці готують та продають страви різних країн, часто вони дуже запашні, тому я йшла огорнута купою різних пахощів. Мій живіт почав бурчати, навіть попри те, що я гарно поснідала. Зайшовши до пекарні я обрала собі пухку булку та жувала її, поки розглядала місто.

— М-м?..

На лавочці в центрі площи сиділа самотня дівчинка, вона понуро заглядалася на мене. Мені стало цікаво, що вона тут робить, тому деякий час поспостерігала за нею з відстані, на моє здивування, її ніхто не забирав.

"А якщо її вкрадуть?"

Вона заціпеніло сутулилася, але не плакала. Мене перемкнуло, з'явилося погане передчуття, що якщо я просто піду – станеться щось погане. Я підійшла до неї.

— Привіт. Ти заблукала?

— Ні.

— Як тебе звати?

— Нонна.

— А мене звати Вікторія. Ти живеш поблизу?

— Мамуся сказала сидіти тут.

— Давно ти тут сидиш?

— Дзвоник лунав вже десять разів.

"Зараз друга година дня. Вона сидить тут більше чотирьох годин. Її, схоже, покинули."

Вона була трохи замурзана, одяг, видно, на вихід, проте також не сяє від чистоти.

— Ти голодна? Хочеш булочку? Поїсиш зі мною і ми разом зачекаємо на твою маму.

Нонна кивнула, я допомогла їй піднятися, взяла за руку та повела до таверни.

 

Переклад: Buruliy

T.me/KATARNOVEL

Подякувати: 4441 1111 3516 9708