Таверна Захара

Захар володіє маленькою таверною “Чорний Дрізд” в столиці.

Він звичайний сорокарічний чоловік із короткостриженим темним волоссям, карими очима і борідкою. Він доволі популярний серед старших жінок, скоріше за все через свою, злегка “підступну”, зовнішність.

Нещодавно одна жінка почала часто навідуватися до нього. У перший раз вона випила дві склянки градусного лікеру і пішла додому так, наче їй подали чаю. А вдруге вона насолоджувалася алкоголем на самоті в спокійній атмосфері. Сьогодні був третій раз, як вона відвідувала цю таверну. Цього разу вона випила по склянці різного лікеру. Їй, схоже, подобалося ходити сюди, Захар був приємно вражений нею.

Хай там як, якийсь молодик почав докучати його милим гостям прямо в харчевні. Він уперше бачив його, тобто той ніколи раніше сюди не заходив. Він розумів, що цей квазімодо став справжньою загрозою для його успішного бізнесу та безтурботного відпочинку прекрасних дам.

— Молодий чоловіче, прошу вибачення, але ваші дії трохи відволікають наших шановних леді.

Виховано промовив Захар йому, проте юнак лише проігнорував йому і махнув рукою. Він настирливо докучав відвідувачці. Коли він був на межі того, щоб влупасити йому, жінка виставила гроші на стіл і покинула заклад. Чіпляка також виклав гроші на стіл і покинув таверну слідом за жінкою.

“Ай, не добре це все.”

Подумав Захар і миттю вибіг за ними. Де вони? Покрутивши головою, він побачив слабо освітлену дорогу. Чоловік біг з правої сторони. Виглядало так, наче він загубив її слід.

Коли він побачив Захара, то пішов геть з кривим, від огиди, виразом обличчя.

“Гостя, здається, пішла і тепер у безпеці.” Він поплескав себе у груди та зупинився, видно, уже плануючи повернутися до роботи, але почув проникливий крик кота ззаду.

“Коти б’ються?”

Але ще не сезон, подумав він, і знову почув незадоволене шипіння.

“А ти хлопчик з характером.”

Він знову почув шипіння, але зверху. Коли він подивився вгору, побачив його гостю на даху сусідньою з його таверною домівкою. Вона рачки виглядала на дорогу, намагаючись залишитися непоміченою. Її погляд був спрямований лише на нього.

Спина кота вигнулася дугою, а хвіст розпушився й настовбурчився. Жінка намагалася заспокоїти його, але він бачив у ній ворога.

— Ох.

Коли їхні погляди перетнулися, на її обличчі з'явилося щось схоже на здивування. Вона підвелася, обережно зістрибнула з даху, поправила сукню, потім приклала вказівний палець до вуст і, сором'язливо усміхнувшись, пішла геть.

Чоловік закам’янів. Кіт також заспокоївся і побіг по своїх справах. Очевидно, вона змусила похвилюватися за його територію.

— Пха-ха-ха, що це тільки що було?..

Він повернувся до таверни із ледве помітною усмішкою.

Її рухи були повільними, витонченими, наче вона сама кішка. Її лице, вираз обличчя, зашарілі очі, все це виглядало так, ніби дорослий спіймав дитину за шкодою.

Він думав.

Він не запам’ятав чоловіка, але якщо він наробив безладу не тільки тут, він міг допомогти йому з усвідомленням своєї провини, аби не допустити такого в майбутньому.

Рано вдень наступного дня він показався в пивниці у самих нетрях міста, куди жодна жива душа у своєму розумі навіть не подивиться. Захар вмостився на пусте місце між двома чоловіками які пили з самого ранку. Там же і знаходився ватажок головорізів, які заправляли в цих краях.

— О, Захар. Давно не бачилися.

— Гекторе, знаєш хлопчину, кудрявий шатен з блакитними очима? У нього родимка на правій стороні шиї.

Чоловік, на ім'я Гектор затягнувся димом цигарки й задумався.

— Може знаю, може не знаю. Щось розбив?

— Надокучав моєму особливому гостю увесь вечір. Я почну з ним щось вирішувати, якщо він з’явиться у мене ще раз, але спочатку захотілося перевірити, чи має він щось спільне з тобою.

Гектор махнув рукою бармену, показуючи йому жестом, щоб той підлив алкоголю. Головоріз підштовхнув склянку Захару.

— І особливим гостем ти називаєш жінку?

— Гість не гостя, я вважаю усіх своїх потенційних клієнтів важливими. Незалежно від того, що у них під одягом.

— Пхах. Ну даєш. Не хвилюйся ти так. Я поговорю з ним, він тобі більше не стане на заваді. Ми ж свої, га?

Захар, встаючи з-за столу, підніс склянку до рота і випив усе за один ковток. 

— Сподіваюся на тебе. Яка ж усе таки морока з цим сміттям. Бувай.

— Заглядай до нас частіше.

— Я чистий. Достатньо поплатився.

Кажучи ці слова він залишив гроші за лікер і попрямував до виходу. Багато чоловіків проводжали його очима аж поки він із гучним звуком не покинув заклад. Він не подавав виду, але був готовий захищатися у разі атаки.

Хоча, здається немає причин думати про це.

— Схоже, вона більше не прийде.

Не через того казанову, а через нього. 

Вона була тією клієнткою, з якою вони ніколи не розмовляли, але чомусь було сумно від думки, що вона тепер не відпочиватиме у нього.

Хай там як він усе таки побачив її на базарчику. Вона повільно йшла, тримаючи за руку дівчинку та несучи перекинуту за плече сумку з овочами.

— Госте?

Вона зрозуміла, що він звертається саме до неї тільки побачивши його.

— Ох, добрий день. Ви тут за покупками? 

— Так. А ви?

— Ми також.

— Пані, завітайте якось до таверни, коли матимете вільний час.

У неї не було слів, тому я продовжив.

— Якщо ви не маєте ніяких планів, якщо того, щоб я вас пригостив чимось солодким?

Як я і думав, зараз вона запитає дитину.

— Нонна, хочеш солодкого?

— Ага, хочу.

— Ми не проти, пане…

— Кличте мене Захаром.

Коли він почав рухатися, назвавши своє ім’я, Вікторія закрокувала діагонально йому.

— А ви мене називайте Вікі, якщо вже на те пішло.

 Відповіла вона з усмішкою.

Він привів їх до кондитерської в якій можна було робити замовлення та навіть смакувати їх. Це його найулюбленіший заклад як ласуна.

— Обирайте усе, що сподобається. Тут смачне без винятку все.

Захар подав меню.

Вікі замовила чай та печиво, дівчинка попросила яблучний тарт та сік, а чоловік обрав шматочок каштанового тортика із сиропом та додав чай.

— Печиво дуже хрустке. Мені подобається.

— Вікі, це також смачне.

Нонна вказувала на тарт.

— Справді смачно? Хочеш спробувати моє?

— Мг… дуже смачно!

Гостя, яку звали Вікі, тендітно всміхалася дивлячись на дитину, яка куштувала десерт Захара. Вони не виглядали як мати та донька, але також і не могли бути сестрами, він спробував не думати про це.

Усі насолоджувалися десертами, як тут чоловік промовив:

— Він більше не з’явиться в таверні.

— Чому?

— Якщо точно, я поговорив з його ватажком. Попросив, щоб той не заважав мені вести мій бізнес.

— Вони не почнуть вам мстити?

— Ми давні знайомі.

— Вибачте мені. Я змусила вас…

— Все добре. Завітаєте ще?

— Звичайно, але ненадовго.

— Цього буде достатньо.

 Почаювавши, Вікторія подивилася строго у вічі Захара.

— У вас є щось ще, що ви хочете мене запитати?

— Ви хочете, щоб я вас про щось запитав?

Вона змінила тон.

— Ні.

— Тоді я вас нічого і не запитаю. Я всього лиш власник таверни, а ви всього лиш моя важлива гостя. Це все. Що важливіше…

Захар скривився і пустився безконтрольно сміятися. Вона зрозуміла причину його веселощів, згадавши нещодавню сцену і почервоніла від сорому.

— Я вперше бачив, щоб кіт ну аж так реагував на людину. На вас нашипіли… пха-заха-за!..

— Це сталося зовсім не по плану… пфф!..

Вікторія завелася сміятися. Вони все ще були в приміщенні, тому мали бути тихішими. Вони трималися за животи, голоси аж крихтіли, вони терли очі від сльоз і ще довго сміялися. Коли вони заспокоїлися, Нонна спитала “Чому ви смієтеся?”, перед їхніми очима знову з’явилися картини того дня і вони розреготалися із ще більшою силою. Вони обидва неодноразово глибоко вдихали і намагалися стримати свій сміх.

— Не пам’ятаю навіть, коли сміялася востаннє.

Сказала Вікторія, здавлюючи свій прес, який, видно, почав боліти від сміху. Після цього вони розійшлися по домівках.

Після цього, гостя, на ім'я Вікторія, почала заходити частіше до таверни. Десь раз у тиждень вона випивала три кухлі пива чи лікеру і йшла.

Той юнак більше не показувався. Схоже, Гектор зробив так, як його і попросив Захар.

Переклад: Buruliy

T.me/KATARNOVEL

Подякувати: 4441 1111 3516 9708