Що таке доля (4)

Ллойд наблизився. Очі його палали злістю. Здивована такою неочікуваною зустріччю, дівчинка завмерла.

Що ж… Байстрючка не головна проблема. Проблема — цей сраний кіт. Потворний товстий кіт, який насмілився пошкодити мені волосся й обличчя.

Ніби читаючи його думки, Рубі встав у позу і випустив пазурі.

Схоже, я випадково натрапив на ворога. Ні, радше щура. І це ти, потворний виродку! Сьогодні я остаточно спотворю твою мармизу!

Серед них трьох блідолиця Ронель найкраще розуміла ситуацію. Добре знаючи насильницьку натуру Ллойда, вона миттєво підхопила кота на руки.

Бігла коридором, не озираючись. Несамовито, відчайдушно. Не озираючись ні на мить, навіть коли загубила капця.

Треба захистити Рубі від Ллойда. Рубі не може постраждати. Ні. Ніколи.

Містер!.. Де містер Теріот?

Ллойд переслідував Ронель, у якої на очах бриніли сльози, сміючись. Для нього переслідування світловолосої байстрючки було цікавою грою. Він завжди любив полювання.

— Гей, бастрючко, куди тікаєш?! — пролунало глузливо позаду.

Його сміх бринів Ронель у вухах, ледве дозволяючи стримати потік сліз.

— Все одно ти повернешся з нами! Позашлюбних дітей, як ти, завжди продають!

Очевидно ж, яка доля позашлюбної доньки з милим личком. Хіба не краще буде продати її наложницею якомусь жирному стариганю?

Ллойда аж за живіт хапався — настільки реготав над власними думками. Та коли він хотів було потягнутись і вхопити золотаве волосся…

— Що ж, моя мати теж була позашлюбною донькою, яку продали у політичних цілях, — мовив пронизливий голос, і наступної ж миті Ллойда міцно схопили за шию.

Хлопчик завмер. Він хотів було озирнутися, але й пальцем поворухнути не міг, — мов комашка, яку притиснули для препарування. Він почувався прибитим до місця та абсолютно безсилим.

Чому я навіть кліпнути не можу…

Ллойд насилу повернув голову. Поруч з блідим чорнявим чоловіком стояв хлопчик з темно-сірим волоссям та безсердечним виразом обличчя.

Хто? Хто це? Хто намагається мене вбити?

Він задихався, нездатний вдихнути. З грудей мимоволі виривалися хриплі вдохи. Навіть слова мовити не міг — лише зблід.

Треба тікати, — кричав інстинкт самозбереження. Треба щодуху звідси вшиватися. Однак ноги його не слухались, та, здавалося, варто зробити крок, і він одразу ж впаде.

Хлопчика, який понад усе полюбляв полювати з особливою жорстокістю, вполювали першим.

— Ух!

На обличчі герцога не було жодних емоцій. Він дивився вниз на хлопчика без жодного натяку на веселощі.

— Повтори.

Гик.

Ллойд міг лише гикнути. Мов язика проковтнув.

— Ну ж бо. Повтори.

Гик!

Він гикнув дужче, певно, від страху.

Теріот спостерігав за картиною, потираючи підборіддя.

Що ж. Те, що мати герцога, Юріана, була народжена поза шлюбом було загальновідомим фактом. Як позашлюбна донька минулого принца* Сієни, вона змушена була одружитись з минулим герцогом Рікардом. Тож так, в суспільстві часто говорили про те, що її продали.

Хоча це далеко від правди.

Зрештою, як позашлюбна дитина, вона не вважалася приналежною до герцогства Сієн. І одружилася вона з герцогом Рікард із щирого кохання, а не з політичних причин.

Теріот вирішив спустити подібні розмови Бертранові з рук. Зрештою, було направду кумедно постерігати, як він поводився, мов дорослий, караючи цього негідника. Тож чоловік вирішив не вмішуватись у справу герцога, натомість пішов заспокоювати дівчинку.

Герцог вхопив хлопця за комір та потягнув геть, а Теріот поквапився до Ронель. Бертран примружився, ігноруючи скиглення Ллойда.

Пресвяті небеса… Той самий «Теріот Дункан» біжить?

Теріот Дункан, колишній спадкоємець дому Дункан, з самого народження був генієм, і від того мав на диву мляву натуру. Ні. Точніше буде сказати, що він був персоніфікацією самих лінощів.

Захоплений видовищем, Бертран міцніше вхопив хлопця, який вже починав битись в істериці.

— Що ти в біса робиш?! Як ти смієш?! Пусти! Хіба ти не знаєш, хто я?!

— Герцог.

— Який в біса герцог, ти…

— Я — герцог. Бертран Вюрхен Фредерік Ле Рікард. Так мене звати.

Яким би неосвідченим Ллойд не був, він не міг не знати герцогського імені. Бертран стримав усмішку, яка рвалася на обличчя від вигляду неприборкуваного хлопця, який миттєво зіщулився від його слів.

Жалюгідно. Його батько такий самий, але той принаймні може відрізнити слабкого від сильного.

Бертран грубо потягнув дитину коридором, аж доки не перестрівся з Аїшою, що саме обшукувала маєток.

— Ваша Величносте, давно… Божечки, а це…

— Син графа Артеса. Де зараз граф Артес та пані Айсель?

— В кабінеті моєї пані. Бажаєте, аби я вас туди провела?..

— Будь ласка.

І так герцог без зайвих перешкод дістався кабінету.

Коли граф з дружиною підірвались на ноги від здивування, він нарешті грубо відпустив хлопчину і виплюнув:

— Ваш син образив мою матір.

Граф та графиня, очікувано, одразу ж побіліли, як сніг.

⋅•⋅⊰∙∘☽༓☾∘∙⊱⋅•⋅

Навіть не думаючи, що Ллойд спричинить в коридорі проблеми, граф з дружиною прослідували за Айсель до її кабінету. Це була простора кімната з приємним інтер’єром та вдосталь залита вранішнім сонячним світлом.

Щойно двері зачинилися, граф Артес спробував натиснути на Айсель, аби дізнатись місцеположення Ронель, але графиня його випередила.

Доки його дружина нахвалювала приємний аромат чаю та врівноважено його смакувала, доти Айсель і планувала підігравати її шараді з невинним виразом обличчя.

— Коли я була молодшою, моїм улюбленим чаєм завжди був чецький чай. Якщо засушити білий лотос…

— Пані Дункан.

— Ах, чецький чай. Той самий, що виготовляють з квітів сушеного білого лотоса, оброблених димом тишлену. Чула, в графстві Сієн багато подібних рецептів.

— Мадам, заждіть хвилинку. Пані Дункан.

— Схоже, мій чоловік бажає щось сказати пані Дункан, — графиня з сором’язливим виглядом закусила губи. 

Але завбачивши у її очах холод до нього, Айсель коротко наказала:

— Тявкай.

— Пані Дункан, це дуже грубо. Хіба у вас геть немає манер?

— Впевнена, це було дуже ввічливо з вашого боку протягом кількох днів чатувати під моїми воротами, мов протестанти.

— Тоді чи було ввічливо посипати чатуючих сіллю?

— Я гадала, ви одержимі. Народ Фернбурга посипає сіллю недолюдей, які роблять божевільні речі.

ЇЇ недбала відповідь ще дужче обурила графа, змусивши міцніше стиснути чашку. Унікальна текстура гладкої порцеляни була приємною на дотик.

— Але ви такий виродок, що, схоже, навіть привиди вас уникають. Визнаю, певно, я помилилася.

— Годі балачок. Поверніть Ронель. У вас, Дунканів, немає підстав утримувати у себе дитину.

— Повернути дитину, яка зазнавала насильства, до її насильників? Графе, тоді ви вже будете не просто покидьком, а справжнісіньким  монстром.

Після її слів граф ненадовго задумався, уважно підбираючи слова з тих фраз, які він так довго обдумував.

— Пані Дункан. Ми повністю усвідомили свою помилку, і більше не будемо жорстоко поводитися з…

— Ні, — перервав його високий голос.

Здивований раптовим спростуванням, граф здивовано глянув у бік. Айсель, що сиділа схрестивши ноги, теж повернулась в ту сторону.

— Я не можу цього гарантувати, — холодно додала графиня, рішуче, мов меч, готовий до бою. Подібне вже нічого не виправдає.

Айсель піднесла руку і природним рухом прикрила свої губи.

Вона добре знала, що й сама графиня не блищала чеснотами, — власне, тому вона й перевернула графський маєток догори дриґом. Те, що невинну восьмирічну дитину так нещадно побивали й катували, не підлягало жодним сумнівам.

Але…

Хохо, не очікувала такого повороту, — подумалось їй.

Губи графині тремтіли, та тон її пронизливого голосу був спокійним і безтурботним.

— Чи знаєте ви, які чутки про мене ходять у суспільстві?

За звичайних обставин вона ніколи не спитала б свого чоловіка подібне на людях. Питання, яке вона ніколи не могла поставити через спустошення, яке відчувала від подібного удару по своїй гідності.

— «Потворна жінка, яка навіть подбати про свого чоловіка не може. Наскільки ж потворною вона має бути, щоб їй зрадив власний чоловік?»

Граф не знайшов, що сказати.

— Подібна цікавість. Подібна жалість. Подібна насмішка, — важко сказала вона.

Айсель опустила очі.

Якими б невинними не були діти, він не може змусити дружину полюбити позашлюбну дитину, яку він привів у дім.

Граф незручно засовався на сидінні.

— Мадам, якби ж я знав…

— Ви єдині про це не знали.

Він замовк.

— Хіба ж я коли вам зраджувала? Чи мала роман? Хоч раз вас підвела? Ви єдині, хто це робив.

Вона не заперечуватиме, що вона — чудовисько, адже жорстоко поводилася з бідною дитиною. Однак вона не могла стерпіти, аби чоловік, винний у зароджені цієї трагедії, наполягав на тому, щоб повернути дівчинку. Вона не могла прийняти те, що ця трагедія знову продовжиться.

— Але чому об’єктом жалю і презирства завжди маю бути я? Чому ви лишили мене розбиратися з усіма злими чутками й продовжили жити, ніби ні в чому не винні?

— Мадам…

— Ви вже достатньо робили мене нещасною. То хіба ж вам й цього мало?

— Мадам!

Його крик викликав у неї полегшення.

Лиш задовго після падіння в безодню вона зрозуміла, що зрештою пала. Але як же вільно вона почувалась, випустивши це на волю хоч раз.

— Не змушуйте мене її любити. Принаймні, якщо вважаєте, що маєте в собі хоч краплю чогось людського.

— Мадам, чому ви раптом почали так поводитися!..

Його питання було їй настільки абсурдним, що жінка спочатку лише спантеличено на нього дивилася. Ох, як же їй хотілося вдарити себе по лобу!

— Я кажу вам не забирати її назад! — зірвалась вона.

— Ні, ми тут, аби повернути дитину! Вона має повернутись до нас!

Чому ви ніяк не здастеся? 

Чи то не помічаючи, чи то ігноруючи похмурий погляд дружини, граф вигукнув:

— Звісно, жорстоке поводження не привід для гордості, але, мадам, я кажу, що вирішу цю проблему! Але чому? Як ви можете зловтішатися з того, що можете продовжити настільки злісні вчинки?

Як у тебе язик повертається таке казати?

Жінка відкрила рота, щоб відповісти, але зрештою закрила його, не вимовивши ні слова. Лють закипала всередині, затьмарюючи все інше та відбираючи мову.

Як я можу так нахабно поводитися, питаєш? Невже він наскільки до біса тупий?

Ха. Звісно, жорстоке поводження не привід для гордощів. Вона ніколи й не сперечалися, що сама є поганню, яка негідно поводилась з невинним дитям.

Але якщо ти знаєш, що жорстоке поводження — не привід для гордощів, чому тебе не зжирає сором за власну недбалість? Божевільний! Замість того, щоб визнати помилку й перепросити, ти скидуєш всю провину на мене?

Графиня, не тямлячи себе від ситуації, випустила на волю пекучу лють, що донині пригнічувала. Почуття безчестя, страждання, докори сумління та сором — все вирвалося назовні.

— Повірити не можу, що вам вистачає совісті казати подібне! Що це в дідька взагалі таке?!