Що таке доля (3)

Променисте сонце, мов символ нового початку, нарешті визирнуло з-за горизонту.

Вулицею буржуазного району, де знаходився маєток Дунканів, гримів стукіт конячих копит, і цей раптовий громоподібний ґвалт порушив спокій мирної розкішної вулиці. Настільки, що граф Артес вийшов з карети, а Ллойд, що спав на колінах у матері, прокинувся.

Жінка, як і граф, вже другу ніч поспіль очей не змикали. Вона зі злості сказала, щоб він робив що хоче, а вона буде мовчки спостерігати; і тепер їй не лишалось нічого, як сидіти в кареті глядіти на свого розлюченого чоловіка, що лишив двері не зачиненими.

Важко й уявити приниження, яке зазнав її чоловік. Айсель Дункан не просто лишила їх стояти перед зачиненими ворота. 

Спочатку жінку засмутило, що їх всього-на-всього не впустили, але коли карету почали посипати сіллю, вона ледве стримувала глузливий смішок. Її не сильно займало те, як обличчя графа то блідло, то червоніло.

— Якого!..

І з його рота долинула мова, яка в суспільстві вважається непристойною. Найсмішнішим було те, що попри звичайні спроби тримати стриманий образ, граф лаявся по-чорному. Його обличчя переливалося всеможливими барвами емоцій, і він цього жінка вже не втрималась і розсміялася.

Ллойд же, не відаючи ситуації, лишився сидіти мовчки.

Вона аж ніяк не була готова до приємної несподіванки у вигляді настільки войовничо налаштованої Айсель Дункан. Графиня глузливо сміялась від вигляду свого чоловіка, до біса виснаженого останніми подіями.

Цок-цок, цок-цок. Звук конячих копит припинився. Граф, зовсім не переймаючись тим, що його дружина лишилась в кареті, глянув на хлопчика, який сидів верхи.

— Графе Артесе, — промовив герцог Рікард, нахабно дивлячись на нього зверху вниз. — Що за сум’яття перед маєтком Дунканів спозаранку?

— Давно не бачилися, Ваша Високосте герцогу. У нас на те свої причини… Спадкоємиця дому Дункан не відчиняє ворота, тож нам лишається тільки чекати.

Почувши від нього непрямий докір Айсель, юний герцог вигнув брову. Не зрозумівши справжнє значення цього виразу обличчя, граф із захватом продовжив розмову про жінку:

— Вона увірвалась до графського маєтку Артесів, а нині зачинила для нас ворота.

— Он як…

— Буржуї завжди так роблять. Вони всього лиш пожадливі до грошей дурні.

— Певно так. Зовсім як аристократи, що бездумно женуться за традиціями та надміру схиблені на власному родоводі.

Граф лише кліпнув, приголомшений його прямолінійною відповіддю. Певно, через тривалий брак відпочинку, але слова герцога пролетіли йому повз вуха. Однак в той момент граф чітко відчув від хлопчика нечувану ворожість.

Герцог спритно зістрибнув з коня. І хоч зростом він видався нижчим за дорослого графа, одна його присутність була такою важкою, що змушувала осіктися на зайвому слові.

Вартовий дому Дункан помітив хлопчика і виструнчився.

— Скільки літ, скільки зим, Лі, — заговорив до нього герцог.

— Давно не бачились, герцогу. Як ваше розслідування? Добре проходить?

— Мг. На щастя.

Він привітався з якимось вартовим, при цьому навіть не удостоївши цим графа! Граф збентежено насупився.

— Відчиниш для мене браму?

— Піду спитаю пані Айсель.

— Дякую.

М’яко завершивши розмову, герцог приєднався до решти. Він хутко осідлав коня і глянув вниз на графа.

— Якщо браму відчинять, ви теж зможете заїхати.

— Звісно ж. Якщо так і станеться, будь ласка, прийміть нашу подяку за те, що надали подібну можливість.

Герцог більше нічого не казав, тож граф лишився терпляче чекати поруч з його конем.

Втім, його охопило почуття презирства. Адже Артеси — також престижна родина. Але лиш тому, що був не рівнею герцогському дому Рікард, граф проковтнув образу.

Саме тоді почулися легкі кроки, й вартовий дому Дункан повернувся на свій пост.

— Пані Айсель запрошує вас до маєтку! — весело мовив він, відчиняючи ворота.

Герцог потягнув віжки, а граф тільки й міг, що округлити очі в подиві. Він ніяк не міг повірити, що все ж бачить ці ворота широко відчиненими.

О боже, нарешті. Нарешті вони відчинилися. Я можу повернути це кляте стервисько Ронель. У Дунканів більше немає причин тримати її при собі.

Від передчуття перемоги обличчям графа розпливлася усмішка. Він допоміг своїй дружині, що, здавалося, ось-ось знепритомніє, та Ллойду, що навіть не до кінця прокинувся, зійти з карети. Перед основним входом до маєтку стояла ця нахабна жінка, Айсель Дункан, вбрана в один лиш халат. Здавалося, руку вона тримала в одній з його нечисленних кишень.

— Батьку, тут такий величезний сад! — гукнув Ллойд, нарешті повністю оговтавшись від сну.

Айсель мовчки перевела на нього очі. Ще деякий час вона гляділа на нього незрозумілим для графа поглядом і тихо відповіла:

— Дякую.

Присоромлений, граф цикнув на Ллойда. Графиня ж стояла та нервово облизувала губи у повному мовчанні.

— Бажаєте поговорити зі мною в кабінеті, графе?

— Віддайте дитину.

— Не соромтесь заходити та пригощатись напоями, якщо того забажаєте.

— Ми бажаємо Ронель Артес, пані Дункан. У вас немає підстав, аби тримати її при собі. Тож до того як ми подамо на вас до суду…

Грюк! Айсель грюкнула дверима просто перед ним, ніби й слухати не хотіла. Граф на мить остовпів, а тоді затремтів від люті, хоч і розумів, що мовчазне споглядання дверей справу не вирішить. Та перш ніж він встиг придушити в собі сором, його дружина підійшла до дверей.

Жінка кілька разів постукала і голосно мовила:

— Поговорімо в кабінеті, панно Дункан.

Айсель знову відчинила двері та сперлась на них.

— Яке частування вам до смаку?

— Чорний чай. І тістечка, якщо ваша ласка.

— Я все підготую, — ввічливо відповіла Айсель.

Граф же лишився німим, мов риба, й лише поглядував на легку усмішку своєї дружини.

Варто їм було зробити крок до середини, як Ллойд забігав довкола, вражений величчю їхнього ґанку.

— Божечки, і тут лишається покручка? Збожеволіти!

У відповідь на його зауваження Айсель скривилась, але хлопчик наче й не помітив.

Ллойд, все ще в захваті від пишного інтер’єру, зник у числених коридорах, навіть не спитавши в Айсель, — власниці маєтку, — дозволу оглянутись довкола. Графиня не встигла вчасно попередити свого сина і впала у розпач.

— Схоже, ваш син у повному захваті.

Батьки від сорому не знайшли що й сказати. Айсель посміхнулась та покликала Аїшу, що займалася хатніми справами неподалік.

— Аїшо. Їхній син, Ллойд Артес, кудись подівся. Приведи його до мене в кабінет.

— Зрозуміла, пані.

— Мішель?

Секретарка, що стояла поруч з Аїшею ввічливо кивнула:

— Так, моя пані?

— Чорний чай та тістечка. До кабінету.

— Зрозуміла.

Айсель попрямувала до кабінету.

Граф раптом задумався, а чим же в той час займався герцог, який разом з ними заїхав на територію маєтку. Втім, швидко відкинув ці думки та мовчки почимчикував за жінкою.

⋅•⋅⊰∙∘☽༓☾∘∙⊱⋅•⋅

Розплющивши очі від яскравого сонячного світла, Ронель усвідомила, що знаходиться в незнайомій кімнаті. Вона ще довго думала, де ж знаходиться, доки не згадала, що минулої ночі вона лишилась в кімнаті з Айсель. Жінка вже прокинулась, і тепер дівчинка лишилась сама на просторому ліжку.

— Прокинулась, малечо?

— Гик!

Від переляку Ронель ледь не впала із ліжка, але вчасно зреагувала і, вигнувшись, знову впала на ліжко.

Теріот зробив на диво точну ремарку:

— Виглядаєш, як паперова лялька.

— Як містер сюди…

Сестричка Айсель лютувала, якби дізналася, що він тут.

— Саме так, — погодився чоловік, розуміючи її думки. — Тож бережи це в таємниці. Адже якщо вона дізнається, то спалить мій кабінет.

— Д-добре.

Таємниця. Ронель кивнула та провела пальцями коло рота, ніби застібуючи блискавку. Теріот же підійшов до ліжка та ніжно погладив її золотаве волосся.

— Так, дякую. Я зачекаю назовні, а ти вмийся та виходь. Лілі чекатиме тебе у ванній ось там.

Іншими словами, «нумо разом поснідаємо». Від такої пропозиції Ронель хутко зіскочила з ліжка та поквапилась до ванної. Чоловік, боючись що вона, як те курча, знову перечепиться, дочекався, доки дівчинка безперешкодно дістанеться ванної, та залишив спальню.

Це було не дуже ґречно для батька заходити до спальні своєї доньки без дозволу, тож якщо Айсель дізнається, то однозначно його вколошкає.

Ні, добре, якщо вона просто вколоштає… Вона ж проковтне мене й не подавиться.

Але сьогодні у мене не було вибору.

В голові Теріот вже придумав для себе безліч виправдань.

Очевидно, що пожильці графства Артес таки потрапили до маєтку, тож тепер я маю лишатися з малечею, доки Айсель з ними розбиратиметься.

Якби ж Аїша, Рейнард чи Айсель побачили його в той момент, то однозначно спитали б «Хто ти такий?» Адже подібне було настільки не в дусі Теріота, втілення млявості.

Ронель, змушуючи того самого Теріота добряче почекати назовні, вмилась за допомоги Лілі — одної з особистих покоївок Айсель.

І коли дівчинка вже залишала ванну кімнату, Лілі радісно вигукнула:

— Якщо підете вверх сходами та ліворуч, то побачите їдальню!

Я думала він пішов праворуч?.. — розгублено подумала Ронель, але послухалась поради, упевнено піднялась сходами та відчинила двері ліворуч. В той час як Теріот і правда чекав на неї в протилежному напрямку.

Це була катастрофа, спричинена величезною двоповерховою спальнею, двері якої виходили на всі можливі сторони.

Від вигляду знайомої фігури серед коридору, Ронель пожвавішала:

— Рубі!

Де ж ти був минулої ночі?!

Рубі вдоволено муркотів, розуміючи радість своєї дворецької.

Божечки, дворецька, невже сумувала? Я кращий, еге ж? Я знаю. Ніхто не може протистояти моєму шарму! — хизувався собі кіт, гадки не маючи, що не був поруч, коли його дворецька серед ночі плакала навзрид.

Ронель присіла перед ним та взяла до рук його білу лапку.

— Доброго ранку, Рубі. Будь ласка, не переїдай сьогодні лосося.

Няв-няв.

Дворецька, ну що за маячня! Це не просто лосось, це витвір мистецтва! Звісно ж я їстиму його двічі, геть як учора.

— Якщо ти так їстимеш, то погладшаєш. І тоді у тебе болітимуть колінця.

Рубі навіть не встиг заперечити. Адже коридором долинуло відлуння мерзенного голосу, добре знайомого їм обом.

— О, покручко! Гей, ти! Ти… угх.

Це був Ллойд Артес.