Що таке доля (2)

【 Просто облий їх водою!】

Айсель спокійно відповіла:

— Ні, цього недостатньо. Хіба їм не бракує і людяності, і грошей?

Річ не у тому, кому чого бракує.

Однак бачачи запал в очах своєї роботодавиці, Мішель не лишалось нічого, крім як підкоритися і тихо залишити кімнату.

Чого вона не очікувала, так того, що прийшовши на кухню, почує від головного кухаря схвалення цієї ідеї.

— Гаразд. Я зроблю, як каже наша пані.

— Що ж, якщо у вас є якась дешева сіль…

— Немає, — втрутився помічник кухаря, та, випнувши груди, промовив: — У Дунканів лише все найкраще.

— Саме так. Звідки тут взятися чомусь дешевому?

Що роботодавець, що кухарі…

Зрештою Мішель лишалося тільки здатися.

⋅•⋅⊰∙∘☽༓☾∘∙⊱⋅•⋅

Ронель, втомлена спогляданням маєтку з Теріотом протягом цілого дня, скрутилась біля Рубі та заснула. Вона цілий день блукала маєтком Дунканів і була надто втомлена, аби навідатись до саду. 

Саме як того й планувала Айсель.

Тим часом Теріот, який вперше за довгий час стільки ходив, вийшов з її кімнати на ватних ногах. Рубі ще не спав і, побачивши цю картину, подумав: 

Отакої, такі люди справді існують.

Теріот проігнорував погляд кота, який витріщився на нього та поблажливо окинув оком з ніг до голови.

— Ви послабшали, — піддражнила його Аїша, збігаючи вниз сходами з величезною банкою в руках.

— Вже який є… Але що це ти несеш?

— Пані Айсі попросила розсипати сіль на вулиці.

За останні кілька днів Аїші сильно полюбилася нова мешканка маєтку, тож йшла посипати сіллю непроханих «гостей» вона з великим ентузіазмом. 

Теріот потер лоба. Посипати сіллю графа Артеса…

— Вона остаточно збожеволіла?

Схоже, вона все ж дещо стримувалась, адже це стосувалось дитини. Логічно, адже дитя настільки м'якосерде, що зрештою певно винила б себе якби все вийшло з-під контролю.

Теріот зачесав пальцями волосся.

— Я думав ви їх сміттям закидаєте.

Впевнений, вона сама розбереться. Він кинув погляд на двері, за якими спало дівча з золотавим волоссям. Ця дитина ніколи не повернеться до Артесів. Безумовно, буде краще, якщо вдасться владнати все без її відома.

Тож розберися з цим якнайшвидше, Айсель Дункан.

На хитких ногах чоловік пошкутильгав до свого кабінету.

Але Айсель забула врахувати найголовніше: нерегулярний графік сну дівчинки. Ронель часто прокидалася від судом, спричинених довготривалим насиллям. Ллойд час від часу приходив, коли вона спала, щоб зрізати їй волосся. Нерідко вона й сама втрачала сон від того, як сильно болів шлунок від голоду.

І хоча нині її фізичне здоров’я покращилося, ментальний стан — анітрохи. Ронель все ще повсякчас була у напрузі.

Вона була безмірно вдячна за те, з яким теплом та добротою всі в маєтку до неї ставилися, — особливо Айсель та Теріот. Та водночас її не бажали полишати думки, що це щастя швидкоплинне й обернеться для неї відчаєм.

Щойно виникне конфлікт, колишнє тепло обернеться ненавистю, якщо вона не слухатиме і не діятиме відповідно їхнім бажанням. Так само як це було з Мері.

На початку Мері дуже добре до неї ставилася. Давала багато їжі, ховала від Ллойда та допомагала обробляти рани без відома графині.

Однак…

Через Ронель Мері була у нескінченному колі зайвих турбот та роботи. І чим більше вона робила, тим більше ненавиділа дівчинку.

«Тобі просто треба терпіти».

Вона мала рацію. Якби вона була терплячою, Мері не було б так складно.

Я не можу допустити тої ж помилки, що й з Мері. Не хочу створювати зайвих проблем. Ніколи не варто створювати проблем… Не можна розслаблятися лише тому, що вони до мене добрі.

Такі думки невгамовно мучили її розум.

Потерши очі, Ронель сіла на ліжку. Вона глянула на лежанку Рубі, яка являла собою подушку, і зрозуміла, що та порожня.

— Рубі?

Схоже, Рубі вийшов на нічну прогулянку.

— Рубі…

Зі скрипучим бажанням побачити кота, Ронель взула капці та навшпиньки пройшлася кімнатою. А тоді відчинила двері до коридору маєтку, до якого вона вже звикла.

Місячне сяйво спліталося з тінями, створюючи візерунки по стінах, підлозі та стелі. Ронель підійшла до панорамного вікна, з якого в приміщення билось яскраво біле сяйво.

Найгарнішим, що вона бачила в сараї графського маєтку завжди був місяць на нічному небі. Ллойд, Мері та решта не знали, але в ті миті ця бліда яса, що жевріла у старому розбитому вікні належало тільки Ронель.

Високо небесами були розкидані зорі, а трохи нижче байдуже пливли блакитно-сірі хмари. Місяць займав серед них свою почесну посаду, осяюючи всіх своєю величчю.

Ронель підійшла ближче, очі її були округлені від захвату від вигляду величезного нічного саду, що купався у світлі повні. Розкішна зелень, що росла там, і без того була здатна перехопити подих, але поєднання мороку та місячного сяйва надавало їй таємничого відтінку, подібного казці.

Вітер ніжно хитав дерева. Погляд її метнувся до узбіччя дороги, де не так давно вони бігали з Рубі.

Високі гостролисті дерева над стежкою, вкритою опалим листям і…

В ту саму мить місячне світло відкрило їй вигляд на карету за садовою брамою.

Дитина не могла не вилупити очі на знайому карету. Вона виглядала дуже, ду-уже подібною до тої, на якій вони кудись їздили.

Ні, вона не просто була схожою. Вона точно впізнала цей герб.

Серце тривожно билося в грудях, рвучись на волю. У вухах забриніло, а в очах потемнішало. Ронель остовпіла, не здатна рухатись від страху перед родовим іменем, що вони носили.

Без сумніву, це той самий герб…

— Не дивись, — почула вона заспокійливий сонний голос, який міг належати лише одній людині.

Ронель раптом усвідомила, що в очах потемнішало геть не від шоку — Теріот затулив їй очі рукою.

— Містере… — одними лиш губами прошепотіла Ронель.

— Що таке, малечо? — незворушно відповів чоловік.

— Це…

Це ж карета графського дому Артес?

Відчуваючи, як на очі накочуються сльози, Ронель опустила голову. Слова застрягли їй поперек горла.

Що ж тепер робити? Жахіття. Ось і проблеми. Я створю тільки більше проблем людям, які врятували мене та були до мене добрі. Якщо я їм дошкулятиму, вони зненавидять мене.

Вона не могла вимовити ані слова, боячись зайвим звуком погіршити ситуацію.

Ледве схиливши голову, Теріот глянув вниз на дитину, чиї губи тремтіли, не здатні вимовити ані звуку.

— Знаєш, моя донька…

Ронель кивнула, все ще нічого не бачачи за його долонею.

— Обожнює прибирати безлад.

Дівчинка розгубилася.

— Настільки, що якщо немає, чого можна б владнати, вона піде і сама це створить. І жодного разу вона ще не потрапила через це у халепу.

М’яко відсунувши дитину від вікна, Теріот прибрав руку, що затуляла їй зір. Її світло-зелені очі уважно дивились на нього, ловлячи кожне слово.

— Тому якщо не довіряєш мені, довірся моїй доньці.

— То ти усвідомлюєш, що у тебе шалено низький кредит довіри. Неймовірно, Теріоте Дункане, майже гідно похвали.

Тож зміни своє ставлення, доки він не став нульовим.

Кинувши уїдливий коментар, Айсель підхопила Ронель на руки. Дівчинка спочатку напружилась від неочікуваності, але незабаром розслабилася. Важко було не загубитися в погляді великих очей з довгими віями, якими володіла Айсель.

— Ти знаєш, що якщо прокидатимешся на світанку, то ніколи не виростеш?

— В-вибачте! Я постараюся вирости!..

Несвідомо натиснула на дитину. Айсель проковтнула сором, який відчула від Теріотового жалісливого погляду.

Чорт, я знаю, що мені треба виправити свою манеру розмови! Я стараюся!

Але як би їй не хотілося накинутись на свого безсердечного батька у відповідь, Айсель мовила так м’яко, як тільки змогла:

— Ні, я просто хотіла сказати, що мені не спиться. Сестричка хоче поспати сьогодні з тобою. Ти не проти?

— Г-гаразд…

— Тоді, дитино, триматимеш міцно сестриччину шию?

Інакше можеш впасти.

Ронель цупко обійняла шию Айсель, а жінка всміхнулась від пестощів. Вона теж простягнула руку та ніжно погладила дитя по спині.

Вона весь день провела, гніваючись через тих клятих Артесів, але вигляд цієї милої та ласкавої дитини змусив її мимоволі всміхнутися.

— Сестричко.

— М?

— Ц… хник… це… — Ронель схлипнула і розридалася.

Не кидай мене, я не хотіла створювати проблем.

Але першою реакцією Айсель було не здивування від її раптових сліз. В ту мить її вразило, що дівчинка нарешті змогла показати свої справжні почуття.

Айсель мовчки слухала, доки дитина ділилася своїми переживаннями. І весь цей час Ронель міцно обіймала її, мов в останнє.

⋅•⋅⊰∙∘☽༓☾∘∙⊱⋅•⋅

Місячне світло осяювало лісову стежку, роблячи ніч — чорнішою, а ліс — густішим. Серед одної з таких зловісних тіней від дерев незворушно стояв хлопчик.

Попри мороз, притаманний осінньому нічному вітру, його маленька постать навіть не здригнулася. Він стояв, запхавши руку до кишені, байдужий до негоди.

На вигляд йому було всього дев’ять чи десять років.

Попри дитячі риси обличчя, хлопчик мав важкий погляд, непритаманний його віку. В його фіалкових очах, що проглядали з-за сірого волосся читалась очевидна втома.

— Ваша Високосте герцогу*.

*до герцогів теж звертаються "Ваша Високість", якщо за походженням вони належать до правлячої монаршої родини.

Хлопчик спокійно озирнувся на голос.

— Коні вже вдосталь відпочили.

Той лиш кивнув на звіт свого підлеглого, але коли той вже був готовий піти, тихо спитав:

— Скільки годин займе решта дороги до столиці?

— Якщо їхати поночі, дістанемося туди за чотири години.

— Встигнемо до світанку?

— Хіба що дуже поквапимося.

Якби ж то не Айсель Дункан надіслала йому телеграму з проханням повертатись, йому не довелося б так поспішати.

Коні несильно били землю копитами. З легкістю застрибнувши у сідло, герцог схопив віжки та підняв очі на зоряне небо.

Сьогодні місяць сяяв особливо яскраво.

Місячне сяйво, мов сріблясто-сіра завіса, огортало дерева безкрайого лісу. Мовчки милуючись видовищем, хлопець потягнув віжки. Його кінь заіржав у відповідь.

— Поквапмося, — коротко скомандував він.

Двоє його підлеглих покірно кивнули. Адже пречудово знали, що з них трьох хлопець був найвправнішим наїздником. Тож якщо вони забаряться, то лише за їхньої вини, а не за герцогової.

— Я дістануся маєтку Дунканів до сходу сонця.

Єдиний голова герцогської родини Рікард та єдиний герцог імперїі Едерки.

Це була ніч, коли юний герцог Бертран Вюрхен Фредерік Ле Рікард після довготривалого розслідування повернувся назад до столиці.