Він намагався вислизнути з кімнати якомога тихіше, та Бейб все одно прокинувся. Чарлі тільки-но вийшов із душу і з винуватим виразом обличчя спостерігав, як партнер сів на ліжку й почав сонно терти очі. Годинник показував лише шосту ранку.

— Я тебе розбудив? — запитав Чарлі, втягнувши голову в плечі. Йому здавалося, що він видавав мінімум шуму, та схоже, йому бракувало обережності.

— Ні, я прокинувся не від звуку, — тихо відказав Бейб. — Просто відчув, що тебе немає поруч.

Ця відповідь звучала добре й погано водночас. Звісно, юнака зігрівала думка, що Бейб прокинувся через його відчутність у ліжку. Та якби красень-альфа нічого не помітив і дав йому спокійно піти, було б навіть краще.

— Знову кудись ідеш? — Бейб не міг не спитати, помітивши, що Чарлі прокинувся так рано. Ще й одягнувся на вихід.

— Так, маю заїхати додому.

— Останнім часом ти такий зайнятий.

— Що ж, я дорослий і маю певні обов’язки, — з усмішкою відповів Чарлі, дістаючи з шафи білу футболку, а тоді взявся за пошуки свого звичного одягу. Він завжди одягався однаково, коли виходив кудись. — Я ненадовго. Ти не зчуєшся, як я вже знову буду тут.

— Я ж нічого не кажу. Іди.

— Не забудь щось поїсти.

— Я ж не божевільний, щоб забути про таке!

— Ага, просто лінивий, — відповів хлопець, нарешті давши раду одягу. Сьогодні Чарлі обрав просту коричневу сорочку з короткими рукавами, яка добре пасувала до потертих джинсів. — Я замовлю їжу. Не спускайся і не смій іти купувати щось сам.

— Ти хоч кудись дозволиш мені піти?

— Нехай тоді спочатку стане краще. Ти досі не можеш нормально пересуватися. Не йди нікуди сам. Не хочу, щоб ти впав.

У відповідь на ці босівські інтонації Чарлі Бейб насмішкувато скривився. Відколи він постраждав, командний тон малого звучав переконливіше з кожним днем. Раніше лише кілька його слів могли змусити юнака сполохано опустити голову, але гляньте на нього зараз. Якщо він збирається кудись піти, то відразу ж береться роздавати накази. Ким він себе вважає?

— Годі тобі, Себастьяне… — Бейб пустив у голос трохи сарказму, а тоді потягнувся, щоб розім’ятися після міцного сну. Спати з гіпсом було дуже незручно: було складно рухатися й доводилося поміщати ногу на підвищення. Він страшенно хотів його зняти.  

Чарлі лише розсміявся у відповідь. Юнак обернувся до шафи і глянув у невелике дзеркало на дверцятах. Власне, воно було встановлене для вдягання, та Чарлі часто полюбляв дивитися в нього, бо за розміром дзеркало якраз вміщало обличчя.

Вертячи головою вправо і вліво перед дзеркалом, хлопець раптом опинився в обіймах — партнер наблизився до нього без жодного звуку. І не промовив ні слова. Чарлі відчував лише тепло рук і доторк обличчя партнера до спини. Це було так добре. Та Чарлі не до кінця розумів, що це все означає.

— Ти ж хотів ще трохи поспати, хіба ні? — м’яко запитав Чарлі, не покидаючи обіймів Бейба.

— Я вже прокинувся.

— І тепер просиш мене нікуди не йти?

— Не дуркуй, Чарлі, — навіть після такої відповіді юнак не стримав усмішки. Він потягнувся і ніжно погладив тонку руку, що обхопила його за талію, а тоді легенько послабив обійми й обернувся обличчям до партнера. Це трохи спантеличило Бейба. — Що?

— Обійми мене… — коротко відповів Чарлі, а тоді сам обійняв знаменитого гонщика, не боячись отримати відсіч: схоже, Бейб і сам був не проти таких ніжностей. А якщо й ні, то нехай. Він уже звик.

— Яке ти маєш право мене обіймати? — спокійно промовив Бейб, а сам знову обхопив партнера руками, анітрохи не турбуючись про те, що його дії явно суперечили словам.

— У мене немає жодних прав. Але якщо ти обіймаєш мене — я обіймаю тебе у відповідь.

— Чому? Боїшся, що я знову скористаюся тобою?

— Ага, я не дам тобі користатися мною, — Чарлі м’яко всміхнувся. — Ти сам мене цього навчив, тож не скаржся тепер. 

— А ти пам’ятаєш усе, чого я тебе навчав?

— Звісно! Я пам’ятаю все.

— А як щодо водіння? Я допоможу тобі згадати.

На це Чарлі лише всміхнувся, не покидаючи кільця рук партнера. Спершу він збирався трохи пообійматися, щоб утішити Бейба, та й усе. Та коли відчув його тепло, то не захотів відпускати. Якби сьогодні не було важливих справ, юнак ладен був залишитися і обіймати красеня-альфу весь день. Навіть якби його й полаяли трохи — пусте. Натомість він отримав би дещо значно цінніше.

— Хочеш піти прогулятися сьогодні ввечері? — юнак ніжно погладив старшого по голові.

— Ти не їздив уже кілька днів. Думаю, тобі бракує цього.

— Так, ми кілька днів не виходили з квартири, — Чарлі всміхнувся, відчувши, як Бейб ховає обличчя у нього на грудях, принюхуючись до знайомого запаху. — Але, думаю, ти скучив за цим більше, ніж я.

Бейб не відповів. Та юнак знав, що його слова були дуже близькі до істини. Якщо старший альфа сказав, що Чарлі мало би бракувати водіння після кількох тижнів перерви, то як було йому після стількох років тренувань, яким він присвятив своє життя? Він знав, що Бейб завжди намагався поводитися так, наче він нічого не відчував. Але нічого не міг удіяти з тугою в очах.

— Не прикидайся, наче ти знаєш, — сказав Бейб приглушеним голосом, бо досі тулився до широких грудей Чарлі.

— Не знаю. Просто здогадка.

— То що?

— То ти підеш?

— Повертайся швидше.

Для інших ці слова звучали б із відтінком погрози, та Чарлі трактував їх як просте «ОК».

— Якщо хочеш, щоб я швидко повернувся, то мусиш відпустити мене. Ми не можемо отак обійматися весь день.

— Ти надто самовпевнений. Що за собака захоче стільки часу ніжитися з тобою отак?

Це означало: «Прошу, пообіймай мене трохи довше, бо мине аж кілька годин, поки ми зможемо зайнятися цим знову».

.

.

Двері особняка були відчинені й понад тридцять чоловіків у чорних костюмах тінями вишикувалися по обидва боки вестибюлю, в кінці якого були сходи, що вели на другий поверх. Звичний стрій до повернення когось із босів з тривалої поїздки. Та, судячи з насуплених брів новоприбулого, він був не в найкращому настрої.

— Ану всі геть!

Юнак навіть погляду не кинув на підлеглих, які зустрічали його, зігнувшись на 90 градусів у поклоні, а одразу попрямував углиб будинку. За традицією, він носив повноцінний чорний костюм, що відрізнявся від одягу його підлеглих. Можливо, справа була в ціні. Без сумніву, хлопець був вродливий, або ж через велику силу, яку він випромінював, його костюм мав геть інший вигляд.

— Бажаєте, щоб я підготував для вас кімнату?

Тим часом юнак прямував у бік головної зали. Лише одна людина могла слідувати на новоприбулим. Нейтральний вираз обличчя та спокійна поведінка вирізняли його з-поміж інших підлеглих. Не дивно, що «права рука» не боявся так улюбленого сина Господаря, як усі інші.

— Немає потреби, — спокійним тоном відповів хлопець, швидко підіймаючись сходами. — Я піду одразу, як покінчу з цим.

— Але Господар велів вам заночувати сьогодні вдома.

— Я дав обіцянку. Я не залишуся.

І хоч це йшло врозріз із наказом його Господаря, «права рука» мав замало сили, щоб погрожувати його синові. Він мусить приймати відмову. Бо навіть наймогутніша особа в цьому будинку не здатна контролювати молодого господаря. То що ж він може вдіяти?

— Він у головній залі? — запитав юнак, зійшовши сходами на другий поверх.

— Так, — відповів «права рука». Новоприбулий повернув ліворуч і попрямував знайомим шляхом, не промовивши більше ні слова. Кілька митей потому він прочинив двері до головної зали. 

— Ти з’явися раніше, ніж я гадав, — тихо промовив чоловік, який сидів за столом і попивав чай. Він геть не здавався здивованим, коли хтось раптом увірвався до його офісу, не спитавши дозволу. Адже знав, що насмілитися на таке могла лише одна людина. 

— Ти приготував для нього кімнату, Кене?

— Містер Чарлі сказав, що не залишиться на ніч.

Господар не здивувався відповіді Кенти. Він лише кивнув і знову підніс чашку до вуст, щоб відпити трохи чаю. Проте синові було далеко до його спокою. 

— Чому б тобі просто не лишитися сьогодні вдома?

— Я зайнятий, — із незворушним виразом обличчя тихо відказав Чарлі. Та Господар знав, що думки його сина линули до чогось поза цим домом. — Батьку, якщо ти маєш що сказати — поквапся. У мене мало часу.

— Відколи це я маю домовлятися про зустріч із власним сином?

— Я нічого не обіцяв. Батько щойно подзвонив мені.

— Це я і маю на увазі, — промовив 56-річний чоловік, а тоді повільно опустив чашку на блюдце. Проте ця обережність була не через утому. Чарлі знав, що незважаючи на вік, цьому чоловікові досі не бракувало сили, та звичка прикидатися доброю людиною була у нього в крові. Це неабияк дратувало. — Інакше мені ще довго довелося б чекати зустрічі з тобою.

— Бо є речі, які я мушу зробити, а Батько наказав мені прийти негайно, хоч і не міг мені дзвонити.

— Ти надто серйозно ставишся до речей, що тебе не стосуються.

— Якщо ти вважаєш, що вони мене не стосуються, то й тебе вони не стосуються також.

Чоловік, якого Чарлі називав Батьком, розсміявся у відповідь на ці слова. Лише юнак розумів істинне значення цього сміху. І якщо іншим могло здатися, що той трішки засмучений, то Чарлі, якого цей чоловік виростив, зі свого 10-річного досвіду знав, наскільки Батько зараз засмучений.

— Чому ні? — запитав він, дивлячись на сина. — Ця проблема виникла через мене. І ще до того, як ти це усвідомив.

— Мені байдуже, коли це почалося. Зараз це моя справа.

— І ти знав, що своїм втручанням лише погіршиш ситуацію?

— Ніщо не погіршить її більше за те, що ти скоїв, Батьку.

День за днем син перечив йому все більше й більше, не пропускаючи ані слова. Частина його дивувалася: як він роститиме цю дитину? Чому Чарлі такий упертий і протистоїть йому дедалі сильніше? Але інша його частина не знала, як опонувати, бо він не міг ігнорувати того, що юнак викрив більше його секретів, аніж він планував.

— Чарлі, я скажу тобі це востаннє, — холодно промовив чоловік. Він не кричав і не погрожував, та цей спокійний тон лунав навіть страшніше. — Досить.

— Ми ж говорили про це з тобою вже багато разів. 

— Так, і ти маєш знати, що я не люблю повторювати.

— Я не можу зупинитися, — твердо сказав Чарлі. Хоч знав, що це лише розізлить Батька. Але навіщо йому було брехати? Навіщо Батько це почав? А йому доведеться закінчити. І Чарлі хотів, щоб Батько про це знав.

— Навіть якщо знаєш, що врешті станеться?

— Я не знаю.

— Тоді хочеш, я покажу тобі? — в голосі Батька зростало невдоволення. Але на вигляд він залишався спокійним і врівноваженим, наче та чашка чаю, з якої він нещодавно пив. — Хочеш знати, що станеться, якщо ти не послухаєшся мене? 

— Що б ти не зібрався зі мною робити — роби. Я втомився гадати.

— А хто сказав, що саме з тобою?

Досі спокійний погляд Чарлі спалахнув. Батькові не треба було пояснювати далі. Юнак і так здогадався, про кого йдеться, бо цей чоловік знав про нього все. І що страшніше — добре вмів віднаходити слабкі місця інших.

Його Батько ніколи не намагався зробити себе сильнішим. Натомість з усіма проблемами в житті він давав раду однаково: знаходив слабину у ворогові й бив туди.

— Ти не скоїш цього із ним! — Чарлі досі намагався стримуватися. 

— Думав, ти знав, що так і буде.

— Тоді ти й мене втратиш.

— Це буде тобі уроком. Ну і трохи нашкодить, але нічого страшного.

І це говорить той, хто виростив хлопця.

— Батьку, не чіпай його, — твердо промовив Чарлі. Він стиснув долоні в кулаки, намагаючись угамувати гнів. Але чим більше він вдивлявся в жорстоке обличчя перед собою, тим важче йому це давалося.

— Думаєш, я тебе послухаюся?

— Якщо ні, то я піду ще далі.

— Не зациклюйся на собі, Чарлі.

Кожне слово, що злітало з уст цього чоловіка, завдавало болю — для цього йому не треба було підвищувати голос чи робити загрозливе обличчя. Чарлі знав, що той здатен перетворити на дійсність усе, про що говорить. Від Батька можна чекати чого завгодно, але в першу чергу він дбає про власну вигоду. Це єдине, на чому трималася впертість хлопця. Батькові інтереси зараз були в його руках, тож замість того, щоб удатися до рішучих дій, той повторював одне й те саме знову і знову.

Та юнак не знав, скільки ще часу зможе користуватися цим козирем. 

— Ти моє золотце. Але це не означає, що в мене немає іншого варіанту, — глибокий і дещо хриплий голос чоловіка звучав загрозливо. Він говорив буденно, наше йшлося про погоду. І ця манера пробирала до самих кісток. — Не всі можуть обирати. Але якщо в твоїх руках достатньо влади — варіантів також вистачатиме.

“...”

— Тож не думай, що я не посмію нічого тобі заподіяти лише тому, що ти виділяєшся з-поміж інших.

“...”

— Ти мій син. Ти мав би бути розумнішим.

Він терпіти не міг ці слова. Чув їх мільйон разів, і щоразу його нудило від них дедалі більше.

— Не забувай, що я не обирав бути твоїм сином. Це ти вибрав мене.

.

.

Чарлі запевняв, що поквапиться і повернеться якнайшвидше. Та, схоже, він не надто старався, бо вже стемніло, а малий досі не з’явився. Хіба він не міг подзвонити і попередити? Тоді Бейбу не довелося б перейматися, що той дурник тиняється бозна-де.

Через те, що Чарлі десь затримався, старший альфа раптом надумав піти в клуб. Сидіти самому вдома було надто сумно, а в клубі він хоча б зможе зустрітися з друзями. Звісно, коли він подзвонив і повідомив про зміну планів, машина Вея була у нього під будинком уже за 15 хвилин. Окрім Чарлі, він був єдиним, хто міг подарувати Бейбу хоч трохи радості.

У клубі буле не дуже людно. Можливо, тому що сьогодні була не п’ятниця чи якесь свято. Більшість людей, що потрапляли йому на очі, були гонщиками. То й добре, бо хоч Бейб і прагнув компанії, він аж ніяк не прагнув опинитися посеред натовпу. 

— Твій малий прийде? — Вей обіймав Бейба за плечі, а його голос звучав емоційніше, ніж зазвичай. Може, тому що його друг нарешті погодився кудись вийти?

— Він казав, що повернеться додому рано, але я не знаю, о котрій годині, — відповів Бейб, зробивши ковток вина. Він не планував напиватися сьогодні, тож планував обмежитися однією порцією.

— Але він завжди слідує за тобою, наче тінь.

— Так і є. Якщо я не дозволю йому залишитися зі мною, куди він піде?

— Ви з ним наче голубки.

— Це весело. Мені подобаються наші фото, які люди роблять потай і потім постять у Twitter. Наче ми якась голлівудська парочка.

— А ти жити не можеш без драми.

Бейб засміявся. Особисто йому було байдуже, що інші думають про їхні з Чарлі стосунки. Він просто робив, що хотів. Наразі плітки не заходили надто далеко, тож Бейб не збирався якось на них реагувати, поки не втомиться від цього. Нехай собі думають, що хочуть.

— А що? Ти ревнуєш? — дражнячись, Бейб почухав друга під підборіддям. — Думаєш, я завів щеня і перетворився на суку?

— Ревную? — Вей знизав плечима. — Я знаю, який ти насправді.

— Не будь самовпевненим!

— То коли вже Чарлі тобі набридне? Певен, тоді ти знову прийдеш до мене.

— А якщо він мені не набридне?

— Хіба таке колись траплялося?

Запитання мало вибісити його, та натомість Бейб міцно задумався над відповіддю. Він трохи помовчав, намагаючись розібратися в хаосі власних думок. Та врешті лише байдуже знизав плечима. 

Що ж, можливо, одного дня Чарлі набридне йому. Зараз Бейбові важко уявити таке, але це не означає, що він залишить малого поруч із собою назавжди.

— Гей! Що за чорт!

Раптом із боку сходів, що вели до VIP-зони, пролунали гучні вигуки. Бейб і Вей обернулися і з підозрою глянули туди.

— Що там? — запитав Бейб, закотивши очі.

— Хтось затіяв бійку? Вони подуріли? — тихо промовив Вей і збирався піти глянути, та раптом до них кинувся якийсь коротун, ймовірно, п’яний. Він хитався туди-сюди, тримаючи в руці келих із жовтавим напоєм, а двоє охоронців намагалися впіймати його.

— Гей! Що за чорт! — закричав п’яниця, виборсуючись із рук охорони. — Я лише хочу підійти і подякувати ПітБейбу. Ви що робите?!

— Перепрошую, містере Бейб, — молодий охоронець обернувся і вклонився гонщикові. Схоже, побоювався, що його звинуватять у тому, що дозволив захмелілим гостям буянити тут. Та Бейб не здавався роздратованим. Знаменитий гонщик підняв руку, щоб м’яко заспокоїти його, а тоді кивнув охоронцям, мовляв: усе гаразд, відпустіть його.

— Бачите? Він не проти. Не набридайте, — щойно його звільнили, чоловік одразу підвищив тон. Бейба розсмішила п’яна поведінка незнайомця.

— Чого тобі треба? — спитав у нього Вей.

— Прийшов подякувати ПітБейбу, — з усмішкою відповів чоловік, досі намагаючись утримати рівновагу. Він похитнувся, змусивши Бейба і Вея трохи відсторонитися.

Друзі здивовано перезирнулися, вони й гадки не мали, що він верзе.

— Дякую, що ти нарешті дав шанс комусь іншому!

Вираз обличчя чоловіка змінився: він не стримав дошкульної посмішки. Охоронці, які відійшли було до сходів, глянули в їхній бік, готові знову приборкувати п’яницю. Та Бейб підняв руку, щоб зупинити їх.

Він хотів знати, що цей чоловік скаже далі. 

— Який шанс? — спокійно перепитав Бейб.

— Дав іншим шанс засяяти! — голосно скрикнув чоловік, салютувавши келихом у бік ПітБейба. — Спасибі, що отримав травму і більше не змагатимешся в цьому сезоні.

"..."

— Інакше в цьому житті ніхто з гонщиків не зміг би посісти твоє місце!

Охоронець знову смикнувся, щоб вивести надокучливого гостя, та Бейб заперечливо похитав головою. Це роздратувало Вея ще більше: він не розумів, навіщо друг дозволяє комусь говорити із собою отак.

— Усе гаразд, нехай, — тихо сказав Бейб Вею, а тоді обернувся до чоловіка. — То ти кажеш, що поки я змагаюся, ніхто інший не стане Королем? 

— Це правда! Скільки років ти вже носиш цей титул?!

— Але ж я не заважав іншим боротися за нього. Якщо у вас не буде можливості перемогти мене, то що ви зробите?

— Ти!!!

— Замість того, щоб радіти моїм травмам, краще б тренувалися. Навіть програвши, не варто нехтувати своїми здібностями.

“...”

— Саме через те, що ви поводитеся отак, ви й не можете посісти першу сходинку.

“...”

— Таланти, які недооцінюють себе, завжди програють.

П’яниця стиснув кулаки так, що вони аж затремтіли. Так, слова Бейба були різкими і розлютили б будь-кого. Навіть Вей, хоч і добре знав, що Бейб за людина, був вражений. Але Бейб завжди такий. Він ніколи не поважав людей, які не вміють поважати інших. Саме тому багато хто казав, що ПітБейб — найдивовижніший з усіх, кого вони зустрічали.

— Та що ти знаєш? — закричав п’яний незнайомець, від люті його обличчя налилося багрянцем. Зараз він справді ненавидів Бейба. — Як той, хто народився з купою грошей, може повчати інших?

“...”

— Твій батько багатий. Перед тобою відкриті всі можливості. Ти не розумієш, як це — бути без гроша у кишені.

“...”

— Ти не знаєш, скільки праці треба вкласти, щоб потрапити в цю індустрію.

“...”

— І що люди врешті отримують? Їм доводиться змагатися з тими, хто має усе з самого початку. І їх може побити той, кому ніколи в житті навіть не доводилося стикатися з труднощами.

“...”

— Спробував би ти побути тим, на кого ніхто навіть не гляне!

“...”

— Спершу почни з того ж рівня, що й інші, а тоді вчи мене жити!

"..."

— Хотілося б знати: якби твій батько не був багатієм, чи досягнув би ти того, що маєш зараз?!

Кожна фраза, кожне слово змушувало Вея міцніше стискати кулаки. Та Бейб сприймав усе значно спокійніше, ніж очікувалося. Він просто сидів і слухав, не збираючись сперечатися, хоч слова того чоловіка були дуже далекі від правди. Та цього ніхто не знав, окрім людей, які були поруч із Бейбом уже багато років, як-от Вей.

Бейб підвівся. Знаменитий гонщик став навпроти п’яного чоловіка, який був сам не свій від люті, й спокійно запитав:

— І що не так?

— А ти як думаєш? — слова Бейба розізлили незнайомця ще більше.

— Я запитав, що, по-твоєму, зі мною не так? — напирав гонщик. — Раз ти думаєш, що саме багатство зробило мене успішним. Це ж лише моя справа. 

“...”

— Не можу зрозуміти, чому ти волаєш.

“...”

— Ти хочеш перемогти так само, як і я.

“...”

— То чого ж ти теж не народився у багатого батька?

— Fuck!

Перш ніж охоронці встигли відтягти його геть, п’яниця виплеснув залишки напою в обличчя Бейбові. Та знаменитий гонщик не зрушив із місця.

— Бейбе…

— Пі’Бейбе!