— Додати більше води?

— Та скільки можна лити?!

У голосі Бейба лунало роздратування, бо дурний малий постійно в нього щось допитувався. Навіть готуючи локшину, він уточнював, скільки бульйону залишити. Якби не той факт, що йому зараз було важко робити щось самотужки, Бейб підійшов і вдарив би його. Хтозна, може, це вправило би мізки юнака і він перестав би діставати партнера питаннями.

Минув тиждень після аварії. Власне, це був не перший раз, коли він стикався з чимось подібним. Помилки на треку були звичним ділом для гонщиків, тож Бейб мав достатньо досвіду, щоб не засмажитися в машині, як того боявся Чарлі. Та, звісно, тоді наполегливість все ж завдала йому шкоди. У Бейба було зламане зап’ястя і вивихнуте коліно — доволі серйозні проблеми. Після лікування йому наклали гіпс на обидві уражені кінцівки, і на відновлення знадобиться 4-6 тижнів. Тобто він не зможе водити щонайменше два наступні місяці.

Бейб дуже засмутився, адже це означало, він не зможе змагатися аж до кінця сезону. Почувши це вперше, альфа влаштував велику істерику. І Вею, і Чарлі неабияк дісталося. Побачивши стан друга, Вей звернувся до організаторів перегонів із проханням відмінити змагання і натомість використати цей час на пошуки винуватця, який таємно пошкодив систему автомобіля Бейба, що й змусило його втратити контроль і призвело до аварії. Однак у результаті перемовин стадіон відмовився від пропозиції, адже вважав 2 місяці занадто довгим терміном для припинення змагань через проблеми з однією з машин. Дізнавшись про це, поранений гонщик оскаженів, бажаючи зрівняти трек із землею.

Чесно кажучи, Бейб досі не міг змиритися з тим, що він не зможе продовжити змагання у цьому сезоні. Це означало, що він втратить титул Короля. І чим більше Бейб про це думав, тим більше злився. Начебто мало було того, що він програв заїзд й отримав травму, — все це вплинуло і на його результати в сезоні. Йому дуже кортіло вхопити того невдаху за шию і з силою притиснути до землі.

— Ось, — бадьорий голос Чарлі долинув до Бейба разом із ароматом локшини, яку він хотів з’їсти ще з вчорашнього вечора. Та вчора хлопець заборонив йому їсти на ніч — буцімто це шкідливо для здоров’я. Звісно, Бейбові було байдуже на це, тож Чарлі доклав усіх зусиль, запевняючи, що коли партнер прокинеться, він приготує йому локшину на сніданок. Урешті, йому довелося потерпіти.

— Дай сюди! — Бейб потягнувся до миски здоровою рукою. 

Та юнак відмовився віддавати йому страву й лише похитав головою:

— За мить я погодую тебе.

— Ти знову за своє! — невдоволено проказав Бейб. Відколи його виписали з лікарні, Чарлі не давав йому хоч щось робити самотужки. Хлопець навіть годував його, пояснюючи це тим, що старший альфа був правшею. Та в цьому не було потреби, бо їсти лівою було не так уже й важко. Проте малий поводився, наче це щось надзвичайне. — Мене ж не паралізувало, Чарлі. Я можу використовувати іншу руку.

— Нею важко їсти.

— Я впораюся.

— Але ж це палички, — невинно промовив Чарлі. — Ти вмієш тримати палички в лівій руці?

— Дай мені вилку.

— І вилкою буде складно.

— От же ж!

— Ходімо їсти. Добре мати когось, хто може тебе погодувати, — юнак намагався звучати мило, сподіваючись, що це змусить Бейба послухатися його. Та у відповідь отримав лише злісний погляд і мовчазне хитання головою. Чарлі вирішив, що це означало «роби, що хочеш».

Хлопець сів на диван поруч із Бейбом, а той, не звертаючи до нього погляду, роздратовано вхопився за пульт і заходився вибирати фільм на Netflix.

— Пі’Бейбе… — погукав його Чарлі. А тоді підхопив паличками трохи локшини і ніжно подмухав на неї, перш ніж простягнути партнерові.

Бейб не звертав на Чарлі уваги. Це була його звична поведінка. Так, зазвичай він був впертий і запальний. А зараз ще й травмований і позбавлений змоги виступати. Це лише підсилювало його злість. Але Чарлі не засмучувався і не звинувачував Бейба. Хлопець знав, наскільки багато для нього важили перегони. Вони були для Бейба усім, і він завжди був відданий цій справі. Тож не дивно, що зіткнувшись із такими проблемами, він постійно стресував і дратувався.

— Пі’Бейбе… — Чарлі терпляче намагався переконати Бейба, знаючи, що той не впиратиметься довго, якщо говорити з ним спокійно. — Поїж, хіба ти не голодний?

Бейб продовжував мовчати, хоч юнак доклав усіх зусиль, щоб впросити його.

— Я ж приготував тобі те, що ти хотів. Ось. Зробив для тебе. Відкрий рота… швиденько, — Чарлі підсунувся де нього ще трохи ближче, щоб аромат щойно приготованої локшини зі свинним фаршем міг трохи пом’якшити норов Бейба. — Ось… з’їж трохи. Одужати буде складно, якщо ти голодуватимеш.

— Не дури мене, Чарлі, я ж не дитина, — врешті відповів Бейб. Він повернувся і роздратовано зиркнув на хлопця, який набридав йому і поводився, наче з дитиною. Та побачивши сяйво в очах дурного малого, який сидів поряд із мискою локшини й паличками в руках, він не стримався і вилаявся.

Чому він завжди поводиться як щеня?

— Не роби таке обличчя.

— Яке? — спитав Чарлі, нахиливши голову: він не розумів, про що йде мова. Хлопцю здавалося, що він поводиться як звичайна людина, і він не думав ні про що інше, а просто чекав, коли партнер погодиться поїсти. 

Красень-альфа глянув у невинні очі Чарлі й, почуваючись безпомічним, роздратовано зітхнув. Не зводячи погляду з обличчя малого, Бейб відкрив рота, викликавши в юнака щиру усмішку.

— Коли поїси, я почищу тобі яблуко, — сказав Чарлі, радіючи, що такий впертюх, як Бейб, знову погодився з ним. І хоч це вартувало певних зусиль, та все ж не було чимось неможливим. — Чи тобі кортить снеків?

— А я видужаю швидше, якщо багато їстиму? — тихо запитав Бейб, не зводячи погляду з екрану телевізора: він досі не обрав, що подивитися.

— Як поїдання десерту може покращити твоє самопочуття?

— Я мало рухаюся. Тож не роби з мого харчування великої проблеми.

Чарлі скривився, але промовчав. Він підхоплював паличками локшину і відправляв її до рота хворого. Щоразу, як Бейб приймав її, його м’якенькі щоки рухалися: в очах юнака це мало дуже милий вигляд.

Звісно, самих лише поглядів на партнера було замало, щоб утамувати цю спрагу милоти, тож Чарлі нахилився і поцілував Бейба в щоку. Той не відреагував — можливо, він уже звик до такої поведінки. До того ж зазвичай якраз старший альфа вдавався до таких поцілунків, та коли це робив Чарлі, він не скаржився.

Побачивши, що Бейб не проти, хлопець посміливішав. Він поцілував партнера в щоку чимало разів, і один раз навіть кусьнув. Спершу той не реагував, лише кидав на малого вбивчі погляди, що означало, що Чарлі не мусів зупинятися відразу. 

Юнак продовжував відправляти локшину до рота красеня-альфи, перемежовуючи це ніжними поцілунками у щоку, і задоволено всміхався. А Бейб дратувався все більше.

А що ж йому залишалося? Чарлі погрожував йому поцілунками, якщо партнер не їстиме добре, тож йому доводилося прожовувати і ковтати кожен шматочок. А Чарлі ніяк не міг від нього відчепитися, не отримуючи прямої відмови на свою ласку. Та що за безумець цілуватиме когось отак під час прийому їжі?

Терпіння Бейба уривалося, назрівала сварка. Невже юнак намагався вивести його із себе навмисно?

— Чарлі, не біси! — нарешті Бейб не витримав цих безкінечних тортур. Він люто зиркнув на Чарлі й вхопився за щоку: схоже, він численних поцілунків цього збоченця його шкіра вкрилася синцями. — Навіщо стільки мене цілувати?

— Пробач, — усміхнувся Чарлі: схоже, він не надто злякався, бо й так очікував прочуханки. Після кількох місяців разом хлопець почав думати про таке ставлення не як про вороже, а як про щось на кшталт унікальної манери спілкування Бейба. Тож тепер він боявся значно менше, аніж у їхню першу зустріч, і геть не злився. До того ж красень-альфа здавався йому таким милим, коли засмучувався. — Але коли ти жуєш, твої щоки просто чарівні.

— Хочеш сказати, у мене товсте обличчя?

— Ні, — засміявся Чарлі, помітивши жалісливий вираз обличчя Бейба. — Просто щоки роздуваються.

— Тому я й казав не годувати мене забагато!

З легкою усмішкою на устах Чарлі налив йому ще супу. Вколовши хлопця, Бейб теж задоволено всміхнувся. Зараз він сконцентрувався на серіалі, який, певна річ, уже бачив, але все гаразд — Бейб любив переглядати щось знову і знову, хоч це наче й суперечило його запальному характеру.

— То ти не підеш їздити, Чарлі? — трохи помовчавши, раптом запитав старший альфа. Чарлі тим часом згорнув паличками трохи локшини і відправив йому до рота. Звісно, Бейб прийняв їжу без жодних нарікань. — Ти вже тиждень не практикувався.

— Хто доглядатиме тебе, якщо я піду?

— Ой, я що, не можу залишитися вдома сам? — Бейба бісило, що юнак думав, наче його й на хвилину не можна залишити без нагляду. — Ти — не моя особиста медсестра. Якщо маєш щось зробити, то йди і роби. Не поводься так, наче я не зможу дати собі ради, добре?

— Певен, що зможеш, — м’яко проказав Чарлі, поклавши миску з локшиною на низький скляний столик поруч із диваном. — Але не так завиграшки, як зазвичай. Я просто хочу допомогти.

— Якщо справді хочеш допомогти — гаразд. Але це не має бути постійно, — Бейб повернувся від екрану телевізора до нього, набувши серйозного вигляду. — Ти можеш піти поїздити. Це ж не займе весь день. А тоді зможеш повернутися і допомогти мені, якщо справді цього хочеш.

— Я не смію залишати тебе самого…

— Чарлі…

Глибокий голос Бейба змусив хлопця, який хотів було продовжити суперечку, затихнути: він знав, що зараз прирікання лише засмутять партнера й тоді порозумітися з ним буде значно важче.

— Я ж казав: це не твоя провина. Коли ти вже відпустиш це почуття вини?

Чарлі тихо зітхнув і опустив погляд на власну долоню, наче намагався там щось побачити. Зараз він не смів підняти очей на Бейба.

— Тебе ж навіть не було поряд зі мною в машині. Як ти можеш бути винний у чомусь?

— Але якби я не затримав тебе, якби сказав тобі повернутися і спершу перевірити машину перед заїздом, ймовірно, ти б не…

— Коли це ти мене затримав? Це я відмовлявся йти.

Чарлі підняв голову і глянув у вічі старшого альфи. Звісно, Бейб не вперше намагався пояснити йому, що юнак не був винен у тій аварії. Та він не міг припинити думати про це.

Не міг не уявляти, що б трапилося, якби він проявив трохи більше впертості, якби ставився до всього серйозніше, якби не припинив наполягати і змусив Бейба піти й перевірити машину самому, замість того, щоб тратити час на нього. Тоді нічого б не сталося, Бейб би не постраждав і не програв би в змаганні.

Якби він не поводився як дитина, Бейбові не довелося б травмуватися.

— Ти казав мені перевірити авто, я сам вирішив не робити цього. Якщо вже хочеш когось звинувачувати, то винувать мене за мою недбалість. Не розумію, чому ти звалюєш це на себе, — Бейб дратувався через це його почуття провини, хоч і знав, що юнак намагається триматися, коли перебуває поруч із ним.

— Мені здається, що я заважаю тобі.

— Хіба ти винен, що я не можу себе контролювати?

У словах Бейба був певний сенс, та Чарлі дивно було їх чути. Він не знав, егоїстично це чи ні. Але якщо Бейб висловився саме так — що не може контролювати себе, поки він із ним — то це ж непогано? Якщо подумати над цим трохи глибше…

— Я розумію, про що ти. Я теж намагаюся про це не думати. 

— От і не думай. Навіть у голову собі не бери.

— Але я піклуюся про тебе… не через почуття провини, — спокійно промовив Чарлі. Зараз він сміливо дивився партнерові в очі, адже це була правда, яку він хотів, щоб той знав. І щоб не протрактував його наміри неправильно. Бейб був трохи здивований. — Я роблю це, бо не хочу, щоб тобі було важко. 

Бейб відповів не одразу. Він задумливо вивчав юнака поглядом, а тоді ледь чутно зітхнув і спокійно сказав:  

— Тобто навіть якщо я скажу тобі припинити, ти не припиниш, так?

— Так, — негайно ж озвався Чарлі, не вагаючись ні секунди. Цей невинний вираз обличчя, сповнений рішучості, змусив Бейба зрозуміти, що навіть якщо він опиратиметься, це все одно буде марно, бо цей блиск в очах Чарлі означав, що в цій справі юнак був вдвічі наполегливішим, аніж він сам.  

— Ох, тоді нехай, — тихо здався Бейб. Він сперся на спинку дивана, не бажаючи сперечатися з хлопцем. — Роби, що хочеш. Якщо тобі подобається. І не звинувачуй мене потім — ти сам ускладнив собі життя.

— Турбота про тебе не ускладнює мені життя. Але якщо за це візьметься хтось інший — до старості він точно не доживе.

— Дідько… — Бейб здійняв здорову ногу, наче хотів ударити Чарлі, але той швиденько вхопився за неї, остерігаючись, що партнер потривожить травмовану ногу теж.

— Обережно, — м’яко промовив Чарлі, помітивши, що Бейб не надто дбав про безпеку власного тіла. — Що я буду робити, якщо твоє коліно знову вискочить?

— Якщо мені вдасться вдарити тебе, воно того варте.

— Не варто захоплюватися, — засміявся юнак, а тоді налив склянку води і подав її Бейбу. — У твоєї ноги є немало інших застосувань.

— Раніше з неї було більше користі, — красень-альфа зробив ковток і продовжив знудженим голосом: — Зараз я ні на що не здатен. Ледве ходжу.

Він промовив це без задньої думки, та Чарлі все одно відчув укол провини. Він зробив би все можливе, щоб Бейб не був у такому стані. Можливо, якби це юнак був поранений, було б легше. Принаймні, його тіло не було таким цінний, як Бейбове. Усвідомлення того, що хтось, хто жив прекрасним життям, застряг у такому стані на місяць чи два, наганяло сум. Скільки можливостей було втрачено? Краще взагалі про це не згадувати. Його це дуже гнітило? 

— Якщо ти здаси позиції й вперед вирветься хтось інший, ти шкодуватимеш?

Чарлі розумів, що це питання може зачепити партнера, та він справді хотів знати, як почуватиметься Бейб, якщо це справді станеться. Принаймні, будучи найближчою для нього в цей момент людиною, він міг би зреагувати належним чином. 

— Чесно? Це такий сором, — Бейб відгукнувся спокійніше, ніж очікував Чарлі. Принаймні, не так бурно, як першого разу, коли він почув, що не змагатиметься. — Я так довго працював над цими показниками. Буде прикро, якщо я все втрачу. Особливо через таке. Мене охоплює лють, щойно про це подумаю.

“...”

— Але що я можу? Це вже сталося, — знаменитий гонщик потиснув плечима, намагаючись відпустити ситуацію, але Чарлі знав, що Бейб поки не був із ним до кінця відвертим. — Якщо ви потуратимете моїй упертості і допустите до змагань у такому стані, я програю.

“...”

— Це сором, але насправді я не шкодую про це.

“...”

— Якщо я справді вартий цього, я досягну всього знову.

“...”

— Ось що я думаю.

Почувши це, Чарлі полегшено зітхнув. Тепер він хоча б знав, що Бейб не звинувачує себе і не впивається власним розчаруванням. Він не зациклився на показниках настільки, щоб нашкодити собі. А ще розумів, що зможе відновити результати. Ось що справді важило. 

Бейбові справді було непереливки весь цей час, але частина його не припиняла боротися.

— Це добре, — Чарлі ледь усміхнувся. — Думав, що ти засмутишся настільки, що не захочеш нічого робити.

— Хто сказав, що це не так? Я засмучений.

— Чорт…

— Через кого це все сталося? Я піймаю того покидька і відплачу йому! — Нехай інші люди й могли відпустити власні проблеми, та цей мав заплатити за скоєне. Це його карма. Щоб не сталося, він має поплатитися за свої дії.

— Якщо я можу з чимось допомогти, лише скажи.

— Розберешся з ним для мене? 

— Окрім побиття, звісно, — всміхнувся Чарлі. — Такого я робити не буду.

— Коли хтось наближається до мене, та ладен його вкусити. А чому зараз відмовляєшся? 

— То для самозахисту. Окрім побиття інших людей, зроблю все, що захочеш.

— От же ж! — рот Бейба невдоволено скривився; він було забув, що Чарлі — просто велика дитина з суворим обличчям. І хоч зі своєю статурою він і здавався загрозливим, та змушувати його до чогось такого, певно, було занадто. Проте в юнака були певні бойові навички. Якби не наївність, він міг би досягнути більшого.

— Якщо не йдеться про насильство, я зроблю все.

— Годі.

— Справді… — підтвердив Чарлі. — Просто не хочу, щоб ти стресував.

— Тоді, може, станеш на моє місце? Для мене.

Бейб наче бовкнув не подумавши, та хлопець сприйняв його слова за чисту монету. Чарлі затих, тож Бейб здивовано озирнувся на нього, намагаючись зрозуміти, про що він думає. Чому він раптом так посерйознів?

— Та я жартую… — тихо промовив старший альфа, а Чарлі просто сидів нахмурившись, наче вів внутрішню суперечку сам із собою.

— Пі’Бейбе…

— Що?

— Ти казав, що соромно поступатися своєю позицією комусь іншому.

“...”

— А якщо це буду я?

Бейб звів брови догори, дивуючись цій заяві. Судячи з виразу обличчя Чарлі, він не жартував. Юнак здавався дуже серйозним, та красень-альфа досі не міг второпати, що той має на увазі.

— Ти про що?

— Якщо я змагатимуся в цьому сезоні й виграю, то стану новим Королем, — Чарлі дивився Бейбові прямо у вічі й говорив так, наче вже все для себе вирішив. Схоже, він навіть не питав думки партнера. — Так ти не поступишся своїм місцем комусь чужому.

“...”

— Якщо це буду я, принаймні люди знатимуть: якщо хтось і може бути Королем, окрім ПітБейба…

“...”

— …То хіба людина самого ПітБейба.

Спершу ідея Чарлі здалася Бейбові цілковитим божевіллям. Та наступна його думка виявилася ще божевільнішою… Він погодився, що в цьому є сенс.

.

.

Чарлі думав, що витрачатиме на догляд за Бейбом увесь свій час, та врешті-решт на його шляху траплялися певні перешкоди. В другій половині дня він раптом отримав дзвінок від когось, кого Бейб не знав. Красень-альфа нишком глянув на екран телефона і виявив, що той номер не був збережений у списку контактів. Йому видалося дивним, що, відповідаючи на дзвінок, юнак мав серйозніший вигляд, аніж зазвичай. Бейб був здивований. По-перше, Чарлі ніколи нікому не дзвонив. По-друге, натиснувши «відбій», юнак підійшов і сказав, що йому треба негайно піти, а це геть не здавалося нормальним.

З одного боку, Чарлі почувався некомфортно, залишаючи Бейба самого в квартирі. І неважливо, що партнер сотні разів запевняв, що може сам про себе подбати і це не проблема — він все одно хвилювався. Тож перед тим, як піти, хлопець знову повторив очевидні вказівки: нічого не підіймати, багато не ходити, не приймати душ, поки він не повернеться. Звісно, Бейб знову скорчив незадоволену міну. Чарлі досі щиро вірив, що старший альфа робитиме все точнісінько так, як він велів, адже тепер старший альфа впирався менше, аніж раніше.

Коли хлопець виходив кудись сам, йому не треба було одягати маску. Без неї дихалося вільніше. Але водночас трохи дивно, бо, відколи він переїхав до Бейба, то нікуди не ходив сам. 

Зараз Чарлі надавав перевагу поїздам, а не машині, адже водіння здавалося йому занадто нав’язливим для повсякденного життя. Тому громадський транспорт був прийнятним варіантом. Шлях від квартири Бейба до потрібного місця зайняв лише 15 хвилин. Вийшовши зі станції, він повернув у маленький провулок і за 5 хвилин дістався місця зустрічі.

Чарлі ввійшов до невеличкої кав’ярні, всередині було не дуже людно. Та й не могло бути, бо тут стояло лише кілька столиків, кожен окремо від іншого, сприяючи спокійній атмосфері. Кожен відвідувач цікавився лише тим, що було перед ним: читав чи друкував щось за ноутом або ж просто гортав книгу, попиваючи каву.

Столиків було небагато, тож Чарлі відразу знайшов потрібний і попрямував до того, хто сидів спиною до нього в дальньому кутку. Хлопець знав його уже давно, тож легко впізнав.

— Хай… — привітався Чарлі, здивувавши людину, адже та його не бачила. Вони радісно всміхнулися одне одному, адже не бачилися вже кілька місяців.

— Оце так сюрприз.

Хлопець відклав убік склянку з бульбашковим чаєм (bubble tea), яку нещодавно замовив. Для нього Чарлі був відкритою книгою, читаною сотню разів, тож вистачало одного лише погляду, щоб зрозуміти, в чому справа. Його було важко підманути. 

— Довго чекаєш? — запитав Чарлі, надпивши молочного чаю зі склянки.

— Ні, зовсім трохи.

— Сумував за мною?

— Був надто зайнятий, щоб думати про тебе.

— Воу, Джефе.

Чарлі трохи засмутився через те, що його співрозмовнику так подобалося ображати його, бо нічого не міг із цим удіяти.

Це був Джеф — найближча йому людина у всьому світі. Вони були разом ще з дитинства. Джеф був на три роки молодший, та здавався дорослішим. Принаймні саме він першим зв’язався із Чарлі й запросив його на зустріч, адже Чарлі чіплявся за Бейба і відмовлявся з кимось контактувати.

— Що? Це тебе зачепило? — байдуже запитав Джеф, узявши гарячий напій і зробивши ковток.

— Якщо я зізнаюся, що щось не так, ти ж знову лаятимеш мене.

— Так, бо зниклі люди не мають права злитися!

— Ну, я ж не геть зник. Ти знаєш, де я.

— Так, але оце й усе.

Чарлі почав звикати до такого ставлення. Джеф із самого початку не підтримував його дії, але не втручався. Він знав: що б не сталося, він не зможе цього зупинити. Тож Чарлі завжди почувався винним перед ним. Це турбувало його, але що було вдіяти? Він мав на це свої причини. І вони переважували над почуттям провини.

— У тебе є час? Так рідко бачимося, — промовив Чарлі проникливим голосом, сподіваючись пом’якшити співрозмовника.

— Звісно, в гонщиків немає часу ні на що, окрім як день і ніч ганяти по треку.

— То ти покликав мене, щоб поскаржитися?

— Авжеж, саме для цього.

Чарлі не сперечався. Джеф не міг просто так взяти й відкинути свій цинізм, тож мусів прийняти це. Адже насправді юнак таки завдавав немало клопоту іншим. І він про це знав.

— Гаразд. Якщо хочеш — скаржся.

— Не роби вигляд, що ти засмучений.

— Га? Я нічого такого не роблю.

— Чарлі… — серйозно промовив Джеф.

— Що?

— Ти справді не повернешся додому?

Чарлі чекав на це запитання. Та у відповідь міг лише покліпати, не знаючи, що можна сказати. Схоже, Джеф здогадувався, що зараз почує. 

— Ти знову? — тихо проказав Чарлі, ставлячи свій напій на стіл.

— Я завжди питатиму.

— А я завжди відповідатиму однаково. Якщо я й повернуся колись, то лише з власної волі.

— Якраз через таку відповідь я й перепитую, — дещо знервовано сказав Джеф. — Ти міг хоча б зорієнтувати, коли це буде. 

— Я ще не думав про це.

— І довго ти ще збираєшся отак поводитися? Ти ж уже не дитина.

— Раз я не дитина, то годі запитувати, коли я повернуся додому, гаразд?

Ці слова приголомшили Джефа. Чарлі був налаштований серйозно, тож він вирішив не влізати в суперечку, бо розумів, що все одно програє.

— Досі є речі, які я мушу зробити, — тихо промовив Чарлі.

— «Мушу» і «хочу» — це не одне і те саме, Чарлі.

— Для мене «хочу» й означає «мушу», — у відповідь на це Джеф лише втомлено зітхнув. Не те щоб він не розумів почуттів Чарлі. Ні, він від самого початку знав, що так буде. Та чим більше він дізнавався, тим більше хвилювався. — Зараз не час нагадувати про це.

— У тебе будуть проблеми, Чарлі. Я серйозно.

— Мені байдуже.

Чарлі з дитинства був упертюхом. Якщо вже він собі щось вирішив, це було майже неможливо змінити. З роками його впертість перетворилася на неабияку проблему. Вона лише міцнішала, аж до цього моменту, коли він вважав, що займається справою всього свого життя. Для Джефа, який виріс поруч із ним, це створювало чимало клопотів, коли Чарлі був іще дитиною і ладен був зчепитися з кожним альфою, який насмілився потурбувати молодшого. Раніше Джеф так переймався діями Чарлі, що звинувачував себе в тому, що він омега. Якби він був більшим і сильнішим, то міг би сам захистити себе. Тоді у Чарлі було б значно менше проблем з іншими людьми. 

Проте…

Коли він подорослішав, то зрозумів, що Чарлі здатен на значно більше.

— Ти завжди такий! Ця твоя впертість! — буркнув Джеф, відступаючи. Зрештою, він і не планував змусити Чарлі передумати. Та щоразу не стримувався. — Якщо Батько дізнається про це, ти труп.

— Не кажи йому.

— Він усе одно колись та й дізнається.

— Тоді прикинься, що ти нічого не знаєш. Щоб тебе це також не зачепило.

— Чому ти завжди шукаєш проблеми на свою голову? — Джеф хотів було продовжити, та, глянувши на обличчя Чарлі, вирішив промовчати. Урешті, краще так, аніж вступати в суперечку після того, як вони не бачилися стільки часу. — Ох, не зважай. Роби, що хочеш.

— Чудово, — Чарлі задоволено всміхнувся.

— То як ти? Все гаразд?

— У мене все добре, але у Бейба не дуже.

— Так, я бачив у новинах, — Джеф кивнув. Аварія Бейба гриміла в новинах доволі гучно. Про неї чули навіть ті, хто не цікавився гонками. Він мусив визнати, що ПітБейб був не просто відомим гонщиком, а знаменитістю, яка була у всіх на слуху. — Він не зможе їздити?

— Так, і це засмучує його, — Чарлі легенько провів пальцями по склянці з молочним чаєм і зітхнув, наче сама згадка про це збурювала у ньому хвилювання. Джеф помітив це і лише всміхнувся такій незвичній поведінці близького друга.

— Він справді тобі подобається?

Це питання, приправлене дещо глузливою посмішкою Джефа, змусило Чарлі занепокоїтися. Він моргнув, взяв склянку і сьорбнув чаю, а тоді прикинувся байдужим, наче нічого не почув. Джефа це неабияк роздратувало.

— Ти ж знаєш, що вони не зможуть зупинити тебе, — трохи подумавши, сказав Джеф. — Але ти маєш розуміти і те, що за всі твої вчинки доведеться заплатити.

“...”

— Я не погрожую тобі й не намагаюся демотивувати, просто хочу, щоб ти знав, що через усе це у тебе зрештою будуть проблеми.

“...”

— Я не знаю, правильно ти вчинив чи ні. 

“...”

— Та певен, що одного дня ти дізнаєшся.

“...”

— А якщо ні, то Бейб скаже тобі про це наприкінці.

“...”

— А доти тобі доведеться з цим жити.