Накинувши важкий плащ, Артур зник у сірому потоці людей — таких, як і він, зламаних і мовчазних. Вулиці безпечної зони були тихими, аж надто тихими. Деякі стояли біля фургонів, міняючи фільтри води на харчі. Інші — мовчки сиділи під стінами, наче їхній день уже давно минув.
Він ішов без поспіху, з напів опущеною головою. Його кроки вели до верхнього району — до місця, де пил не літає у повітрі, а глушиться фільтрами, де стіни пофарбовані, а охоронці носять однакові чорні форми. Там жив Лот. Там він приймає звіти, ухвалює рішення. І там Артур мав доповісти про смерть Кая.
Але коли він завернув на вузьку вулицю між зруйнованими будівлями, щось його зупинило.
Плач. Удар. Крик.
В закутку, притиснутий до стіни, корчився хлопчик — років десяти. А над ним — чоловік у новенькому бронежилеті, з автоматом на плечі й обличчям, схожим на холодну глину. Лупцював його не через провину. Просто так. Просто… бо може.
Артур знав цього чоловіка — нова "права рука" Лота. Його звали Мордред. Колишній кат із південного сектора. Всі знали, що вбивця, але зараз він був у фаворі.
Раніше Артур пройшов би повз. Так було заведено. Але сьогодні — не той день.
— Відчепися, — сказав Артур, тихо, але чітко.
Мордред повернувся повільно. Спочатку не впізнав, але потім — очі звузилися.
— А ти хто такий? Ще один герой із пустки?
Хлопчик шмигнув у тінь, падаючи на коліна. Артур ступив ближче, розслаблено, як хижак, що не квапиться.
— Я той, хто сказав "відчепися".
Мордред кинув автомат набік — показово.
— Хочеш бійки? Тут? У зоні?
— Ні, — сказав Артур і вдарив у обличчя.
Кулак розірвав тишу. Мордред не встиг навіть згрупуватися, як отримав другим ударом під ребра, потім — ліктем у шию. Він упав, задихаючись, але Артур не зупинився. Він діяв холодно, без гніву. Технічно. Професійно.
Коли Мордред спробував дістати ніж, Артур вибив його ударом каблука по зап’ястю, скрутив руку й вдавив його обличчям в землю. Кров потекла з носа, але той лише бурмотів щось про “дисципліну” й “повагу до влади”.
— Поважати треба сильних, — спокійно сказав Артур. — Не виродків.
Він підвівся, злегка струсив пісок із рукава і рушив далі, залишивши Мордреда корчитися в тіні.
Хлопчик, що сидів осторонь, мовчки дивився йому вслід.
Щось змінилось, — подумав Артур, знову ховаючи обличчя в каптур. — І вже назад не повернеться.
