Коли Артур підійшов до арки, що відділяла верхній сектор від усього іншого, пісок під його чоботами змінився — на бетон, вичищений до блиску. Камери клацнули, скануючи. Озброєні охоронці в однакових сірочорних шоломах переглянулися, але один із них кивнув.
— Пропустіть. Це Артур.
Ворота розчахнулися. І як тільки він зробив кілька кроків усередину — немов переступив у зовсім інший світ.
Рівні вулиці. Високі стіни. Зелені плями рослин — справжніх, живих, під куполами з очищеним повітрям. Будинки із дзеркальними вікнами, фільтраційними трубами і кондиціонерами, які ревіли, мов втомлені звірі.
І всюди — охорона. Мовчазна. Озброєна. Їх більше, ніж мешканців.
Пахло синтетичним милом, горілим паливом і... брехнею.
Він ішов мовчки, не зупиняючись, поки не досяг центрального маєтку — фортеці з металу й бетону, схожої на бункер генерала. Це був дім Лота. Люди називали його «Палац Боєприпасів».
Охоронець на вході вже чекав.
— Він у залі переговорів, — буркнув. — Сам.
Артур лиш кивнув і зайшов.
Всередині було тихо, як у морзі. Столи з темного скла, генератори безшумного охолодження, картини зі старих музеїв. І посеред всього цього — Лот.
Він сидів у кріслі з бронепластин. Товстий, мов годоване страхом черево. На ньому — біла сорочка, що мала б свідчити про "чистоту", але під пахвами вже проступали плями. Його очі — темні, хижі, завжди трохи злі.
Коли Артур зайшов, бос не підвівся. Він лише погладив пальцями гладенький стіл, на якому не було нічого, окрім графіна води і двох стаканів.
— Артур, — промовив він, розтягуючи ім’я, як смак вина. — Мій найкращий мисливець повернувся.
Артур кинув на стіл автомат Кая. Важкий метал із царапинами, слідами бою та піску.
— Завдання виконано. Ціль ліквідована. Разом із ним — ще семеро. Троє розвідників Малеаганта, четверо з їхньої бойової групи. Всі діяли на нашій території.
Лот повільно перевів погляд із зброї на Артура. Пальці його перебирали край склянки, мов грали на невидимому інструменті.
— Вісім патронів. — Він говорив повільно. — Сім у серця, один — у зрадника.
Він відкинувся на спинку крісла.
— І... три лишив. Все як треба. Раціонально. Майже... Ідеально.
Артур кивнув. Без виправдань.
— Я знав, що мені їх вистачить.
Лот посміхнувся, але його очі залишались холодними, мов технічна вода.
— Це і лякає, Артуре. Що ти завжди знаєш.
Він узяв автомат, як реліквію, підняв і поставив поруч зі столом.
— Цікаво лише одне: ти залишив три кулі, бо не знадобились, чи тому що хочеш залишити собі запас… на майбутнє?
Артур мовчав. Лише дивився.
Лот зітхнув, устав і обійшов стіл, кладучи руку йому на плече — швидше як жест власності, ніж довіри.
— Але нічого. Ми всі залишаємо собі щось… на майбутнє. Поки лишаєшся вірним — я даю роботу, дах і кисень. Але зрадників, Артуре, я ховаю сам.
