— Ми не можемо дозволити, щоб кордони залишалися дірявими, — мовив Лот, повернувшись до свого стола. — Якщо вони сунулись сюди один раз, значить або це була зухвала розвідка, або хтось там вважає, що ми слабші.
Він знову кинув погляд на Артура — оцінюючи, зважуючи.
— Перевіриш наші зовнішні периметри. Особливо на південному сході, біля старого мосту. За кілька днів. Я тобі повідомлю точний час і транспорт.
Пауза. Лот, як зазвичай, не просив — він розставляв фігури.
— Відпочинь поки. І не пропадай. Мені потрібно, щоб ти лишався видимим. Люди повинні пам’ятати, хто з нами. І кого краще не чіпати.
Артур кивнув. Без жодного “так”.
І розвернувся, прямуючи до виходу.
Погляди — от що супроводжувало його шлях назад. У безпечній зоні було багато тих, хто бачив смерть. Але коли хтось бачив Артура — він згадував не просто смерть. Він згадував точність, мовчазну невідворотність, хижу стриманість.
Деякі зупинялися, стискаючи плечі, наче відчували холод просто від його присутності. Інші — просто відверталися. Ніхто не кликав. Ніхто не вітав.
Його дім — уламок старого складу, з перекошеними дверима і дахом, що тримався на залізній волі бетону. Бос виділив це житло “як знак вдячності”, але всі знали, що це було радше клітка з комфортом. Без зайвих очей — але в межах досяжності.
Артур зайшов. Скинув плащ. Розібрав зброю. Почав чистити автомат. Кожен рух — механічний, звичний, немов частина молитви, в яку він більше не вірив.
Воду гріти не став — достатньо було мокрої тканини, щоб витерти з себе пісок і кров.
Він не спав. Не одразу.
Коли сонце почало хилитись за край куполів, Артур одягнувся і вийшов. Прямуючи туди, куди зазвичай ідуть ті, кому нема чого святкувати — у “Бар Мовчазника”.
У закладі було напівтемно, запах алкоголю змішувався з гаром, потом і хімією. Світло падало слабко, наче боялося дістатися обличчя.
Артур сів у кутку. Спиною до стіни. Плащ не знімав. Замовив один шот. Більше не треба.
Навпроти — двоє молодих найманців шепотілися, ковзаючи поглядом на нього.
— Це він? — прошепотів один.
— Так. Той самий. Кажуть, він колись за одну ніч вирізав цілий блок мародерів. Без підмоги.
— Кажуть, у нього автомат говорить тільки тричі. Більше не треба.
— Кажуть, він…
Артур не слухав. І водночас чув усе.
Хтось підійшов до нього — вояка з чужим обличчям, хоч і знайомим поглядом.
— П’єш сам? — запитав він, спробувавши зав’язати розмову.
Артур лише зиркнув на нього. Погляд — як затвор. Той зрозумів усе без слів і відійшов.
У кутку, де сидів Артур, було прохолодно. Пісок бив у шибки зовні. Люди сміялися, напивалися, обіймалися. А він просто сидів, чекаючи на завтрашній день — і вирішуючи, кого буде грати далі.
