Ніч у зоні не знала тиші. Вітер ніс пісок крізь вузькі проходи, де колись були вулиці. Бар позаду розчинився в шумі та запахах, і Артур рушив додому, ковтаючи темряву.
На розі біля закинутої крамниці скупчилися ті, хто торгував собою. У кожного — свої очі, свої рани, своє мовчання. Вони не кликали — лише дивились, наче знали, хто перед ними. Пам’ять про нього жила тут довше, ніж набої.
Вона стояла трохи далі від інших, тримаючи руки в кишенях тонкого плаща. Не фарбувалася, не прикидалася веселою. Її ім’я було Німуе — чи так вона себе називала, чи так хтось колись її охрестив, він не питав.
Вони бачилися не вперше. І не востаннє.
— Ти знову вижив, — сказала вона без посмішки, лише дивлячись.
Артур кивнув. Він не був балакучим ні в бою, ні тут.
— Йдеш один? — продовжила вона і рушила поруч, не чекаючи дозволу. В її голосі не було флірту, лише втома, трохи звички і ще щось, що важко було назвати.
Артур зупинився, глянув на неї — як зазвичай, мовчки. І продовжив іти, знаючи, що вона піде з ним.
Дім зустрів тишею та пилом. Артур не вмикав світло — його очі вже звикли. Німуе зайшла слідом, зняла плащ і залишила його на старій трубі, що колись була вішалкою.
— Ти завжди мовчиш, — сказала вона, проходячи до його ложа, зібраного з матраца і кількох грубих ковдр.
Артур присів навпроти, витираючи руки. Вона спостерігала.
— І завжди повертаєшся.
Він відповів лише поглядом — не різким, не холодним. Просто живим. Вона підійшла ближче, поклала руку на його плече. Не як спокуса — як присутність.
Десь у сусідньому кварталі гавкнув пес, хтось вистрілив у повітря, а хтось когось вдарив.
А тут було тихо.
Не любов. Не близькість. Просто факт, що вони ще живі. І що хоч іноді потрібно не чути свого серця, а відчути інше — бодай на ніч.
