Артур мовчки зібрав усе, що залишилося після зустрічі з трьома розвідниками. Зняв бронежилет зі снайпера — ще придатний. Забрав його гвинтівку, додав кілька магазинів до власного спорядження. Кожен патрон був на вагу води. Взуття, фляга, ніж — усе могло знадобитися.
Кай мовчав, лише спостерігав. Зброю він вже опустив.
Разом вони спустилися на перший поверх — старим, обваленим коридором. На виході з будівлі, біля поваленої арки, стояв запилений пікап. Колись сріблястий, тепер кольору піску. Всередині — ще трохи припасів, кілька пластикових каністр, бінокль, навіть аптечка.
— Вони були добре споряджені, — прокоментував Артур.
— Аж занадто добре, — відповів Кай. — Мелеагант не посилає трьох людей випадково. Це розвідка. Можливо, готує штурм.
— Лот про це не знає?
— Ні. І вже не дізнається, якщо не захочеш.
Артур кинув погляд на Кая — прямий, уважний.
— Ще не вирішив, — відповів він. Потім відчинив дверцята пікапа, поклав здобич у салон і перевірив пальне. Половина бака — для цього світу майже розкіш.
Вони рушили пішки, вздовж старого бетонного паркану, вкритого пилом і пліснявою. Місто мовчало, як привид.
— Пам’ятаєш ту місію біля станції очищення? — запитав Кай несподівано. — Тоді ми з тобою захопили трьох дезертирів. Я не встиг нічого зробити — ти вже поклав їх на землю, перш ніж вони зняли запобіжники.
Артур злегка усміхнувся, не відповідаючи.
— З того моменту я зрозумів, — продовжив Кай, — ти не просто найманець. Ти був для Лота зброєю. І він це знав. Він тебе боявся. Ми всі це відчували.
— І саме тому я завжди отримував десять куль? — глухо спитав Артур.
— Так, — підтвердив Кай. — Не через нестачу. У бункері Лота є кімната — я бачив її випадково. Повна ящиків з патронами. Він давно навчився відливати гільзи, споряджати їх. Він торгує з іншими зонами. Навіть з Мелеагантом.
Артур зупинився.
— Ти бачив це на власні очі?
— Більше того, я чув, як він віддавав наказ зменшити тобі доступ. І ще сказав: "Якщо Артур коли-небудь зрозуміє, що він вартує більше, ніж я — усе скінчиться."
Пісок хрустів під чоботами. Артур мовчав.
— І ти пішов, бо дізнався це?
Кай похитав головою.
— Ні. Я пішов, бо більше не вірив у його світ. У цей “порядок”. Я був правою рукою — знав усі схеми, всі таємниці, але коли спробував щось змінити — він наказав прибрати мене. Саме тому я вкрав усе — щоб вижити. Не щоб воювати.
— А що далі?
Кай подивився вперед, де старий міст розділяв місто і рештки дороги на південь.
— Є місце, про яке я чув у передачах. Зелена зона. Непідтверджено, але… вона існує. Я йду туди. І запитую тебе прямо: хочеш знати більше — ходи зі мною. Хочеш виконати наказ — стріляй.
Він зупинився, обернувся обличчям до Артура.
— Але якщо йдеш — ідеш не як найманець. А як людина.
