Кров стікала по даху повільно, вперто, змішуючись із пилом. Артур присів, відкинув тіло снайпера і почав огляд. Усі троє мали одне і те ж: татуювання на шиї — стилізоване око зі зламаним списом замість зіниці.
Він згадав цей знак.
Мелеагант.
Бос із північних зон, не менш жорстокий, ніж Лот, але ще менш передбачуваний. Його люди рідко заходили так далеко. Те, що троє з них з’явились у старому місті — це було поганим знаком. Території більше не поважали. Рівновага — порушена.
І Кай тут ні до чого, подумав Артур. Ці троє просто обрали поганий день і неправильне місце.
Він відкинув рацію вбік. Шуму — не було. Все чисто. Артур збирався вже спускатись, коли...
— Не рухайся, — пролунав голос за спиною.
Тихий, знайомий. Впевнений… але з тріщиною.
Артур завмер. Не через страх — через розпізнавання.
— Я знав, що ти прийдеш, — додав голос.
Артур повільно підняв руки, потім обернувся боком, не різко. Перед ним стояв Кай. Засмаглий, з запиленим обличчям, але очі ті ж самі — холодні, уважні. Гвинтівка в руках. Приціл направлено прямо в центр його грудей.
— Інакше й бути не могло, — тихо відповів Артур. — Привіт, Каю.
Кай мовчки оглянув мертвих розвідників. Потім перевів погляд назад.
— То це не ти, — сказав Артур. — Не твоя робота.
— Ні, — кивнув Кай. — Але якби ти не впорався з ними, я б знав, що це вже не ти.
Мовчанка.
— Що тобі потрібно? — спитав Артур.
— Нічого, — відповів Кай. — Я хочу, щоб ти просто… пішов.
— І доповів Лоту, що не знайшов тебе?
— Або що загинув. Ти ж знаєш, він і так розраховує на це.
Кай зробив крок ближче, все ще тримаючи зброю під контролем.
— Пам’ятаєш ту зачистку біля фільтраційного заводу? — тихо мовив він. — Ти тоді врятував мене. І я пам’ятаю.
— Тоді ти був інший, — сказав Артур.
— Я й тепер інший. Просто… нарешті сам по собі.
Артур бачив, як вказівний палець Кая лежить на гвинтівці — не на спуску, але поруч. Він говорив щиро. І водночас був готовий стріляти.
— Ти не поясниш? Чому ти пішов? — запитав Артур, не опускаючи рук.
— Поясню. Але не тут.
Кай кивнув на дах сусідньої будівлі. Його погляд був напружений, але не ворожий.
— Якщо ти прийшов сюди не просто виконати наказ, а дізнатися чому… тоді йдемо. Якщо ж — лише заради пострілу... ну, ти знаєш, як це закінчиться.
Пауза.
Артур втримав погляд. Його інстинкти казали: шанс є. І відповідь — зовсім близько.
