Пил стелився по обваленій підлозі, мов туман. Артур уже був на четвертому поверсі. Далі — останній проліт на дах. Але перш ніж піднятись, він зупинився. Інстинкт знову прошепотів: не один.
Тиша була занадто напруженою. Повільно він відкотився до тріснутого стінового виступу і, зупинивши дихання, висунув уламок фари за кут. Віддзеркалення видало силует — праворуч, у тіні, ховався другий. Мабуть, охоронець. Злегка схилений вперед, зі зброєю напоготові. Не дивився у бік Артура. Це була його помилка.
Рух був блискавичним.
Артур піднявся, ковзнув уперед і — удар прикладом у шию. Сухий хруст. Супротивник навіть не встиг видихнути. Його тіло повільно опустилося на підлогу. В руці — ніж. Старий, заточений, з обмотаною ручкою. Підходить.
Ніж — зброя, яку не чують.
Артур рушив далі, не залишаючи ані подиху, ані сліду. Ступив на сходи, котрі вели на дах. Один проліт був стертий часом, але витримав. Тихо, мов тінь, він вийшов у гаряче повітря, де сонце вже пекло небо.
Снайпер лежав біля вентиляційної шахти, дивився у приціл. Ще один стояв неподалік, з автоматом через плече — дивився вниз, прикривав тил. Вони не підозрювали.
Два удари. Швидко.
Артур ковзнув до найближчого — стоячого з автоматом. Коли той повернув голову, ніж уже пробив шию. Без звуку. Снайпер не встиг навіть розвернутися — лезо пішло в основу черепа. Рух точний, холодний, як сам Артур.
Він стояв над тілами, важко дихаючи, але спокійний.
Жодного пострілу. Жодного патрона витрачено.
Але це був не Кай. Жоден із них. Просто найманці. Відволікання? Чи нові гравці в цій запиленій війні?
Артур витер ніж об бронежилет снайпера. Потім підняв рацію з його поясу. Сигнал був увімкнений. Хтось уже міг чути їх мовчання.
Він знав одне: Кай десь неподалік. І тепер точно знає, що Артур іде за ним.
