Пісок за стінами бази здавався мертвим. Холодний нічний вітер шмагав обличчя, змішуючи пісчинки з потом і кров’ю на шкірі Артура. Кожен крок давався важко, а рани нищили тіло, але не волю.
— Сюди, — прошепотів він, тягнучи Ліанну за собою у заглиблення між валунами. Світло від далеких прожекторів ковзало по піску, вирізаючи з темряви постаті нападників, що прочісували територію.
Вони встигли сховатися. Прямо над ними пройшла група ворожих бійців — четверо в повній амуніції, один із ліхтарем на плечі. Артур відчував, як Ліанна стискає його руку. Він зціпив зуби і майже не дихав.
Ти повинен. Ти витримаєш.
Коли фігури зникли за пагорбом, Артур нарешті повів її далі. Дихання збивалося, кожен крок рвав м’язи зсередини, в очах темніло, але він ішов. Вів.
— Артур… — Ліанна прошепотіла, намагаючись підтримати його за плече. — Ти ледве тримаєшся…
— Я не впаду, — його голос був глухий, низький. — Поки ти поруч, не маю права впасти.
Ще один привал. Цього разу — під обгорілим каркасом старого конвою. Вони просиділи там кілька хвилин. Артур уперся лобом в холодний метал.
Ти не закінчиш тут. Не зараз. Лот думав, що тебе зламає. Мордрет мріяв бачити тебе мертвим. Але ти ще стоїш. Ти — це вітер, це камінь, це залізо. Ти — не баласт, ти — воля.
Він видихнув, витер кров з губ, стиснув зуби і знову рушив уперед.
— Нам ще пару кілометрів до першого укриття. Тримайся поруч. Не зупиняйся.
Пустеля мовчала, але кожен її куточок дихав загрозою. Ліхтарі, крики, автоматні черги десь у далечині — усіляко нагадували: цей світ не пробачає слабкості. Але вони все ще йшли.
І доки він іде — шанс ще є.
