Пустеля знову накрила їх глухою тишею. Вітер стих, і здавалося, світ на мить завмер, даючи їм змогу пройти ще трохи далі. Артур ішов механічно, наче його ноги вже не були його власними. Свідомість вислизала з кожним кроком.
— Артур… — Ліанна спіймала його, коли він захитався. Його погляд був розмитим, зіниці звужені, шкіра — сірувата.
— Зупинись. Нам треба хоч на мить…
— Ні… ще трохи… — прошепотів він, але ноги вже не слухалися.
Раптово перед ними, ніби з піску, виріс силует — чоловік із гвинтівкою, націленою прямо в груди Артуру. Ворог. Один із нападників.
— Ну ну, кого ж це нам вітер приніс? — його голос звучав самовдоволено, з тією бридкою, розслабленою розв'язністю, яка буває лише в тих, хто думає, що вже виграв. — А ти, красуне, далеко з ним зібралась? — очі блимнули на Ліанну з брудною цікавістю.
Ліанна інстинктивно відступила ближче до Артура, обіймаючи його з боку, прикриваючи. Але той уже майже не тримався на ногах.
— Подивіться на нього… — нападник пирхнув. — Живий мрець. Що ти, хлопче, втік з лікарні? Чи, може, вона тебе тягне саме туди?
Він ступив на крок ближче.
— Та не переживай, малий. Я подбаю про твою подругу, коли ти зітхнеш востаннє.
Палець ледь торкнувся спуску. І тут —
Пролунав глухий постріл.
Нападник завмер. У його чолі проступила темна кров, ще мить — і тіло беззвучно впало на пісок.
— Артур! — голос пролунав із темряви.
Крізь крихти ясної свідомості, крізь шепіт крові у вухах, він відчув рух — силует, що кинувся до нього, що підтримав його…
— Це я… Все добре… Ти в безпеці…
Голос… знайомий?..
Але Артур вже не чув. Світ поглинула темрява, м’яка, тиха, як ніч.
