Вони рушили далі вузьким технічним тунелем, приглушуючи кроки. Артур вів, постійно прислухаючись до звуків згори — глухі вибухи, крики, постріли. Ліанна мовчала, поки не віддалилися від решітки, крізь яку щойно спостерігали за сценою з Мордретом.
— Він… — прошепотіла вона, — він побачив ворогів і вдав, ніби їхній командир. Просто щоб вижити…
— Це все, на що він здатен, — відповів Артур крізь зуби. — Катувати зв’язаних, добивати знесилених. Саме цим він і займався, поки Лот не зробив із нього “командира”.
— Жахливо. А вони ще й прислухалися…
— В хаосі бою голос і впевненість — сильніша зброя, ніж куля. Особливо коли люди не знають, за ким ідуть.
Вони обережно дісталися до броньованих дверей у глибокому технічному секторі. Артур натиснув на панель, стара аварійна система спрацювала, і важкі двері відкрились зі скрипом, оголивши прохід назовні. Холодне повітря пустелі одразу ж увірвалося всередину.
На мить вони завмерли. Позаду — вогні, вибухи, кров і страх. Попереду — темрява, невідомість і шанс.
— Готова? — запитав Артур, глянувши на Ліанну.
Вона кивнула.
— З тобою — так.
Артур кивнув у відповідь і першим ступив за поріг.
Позаду двері зачинялись із важким гуркотом — базу залишено позаду.
