...Артур і Ліанна ковзали крізь вузькі технічні коридори, уникаючи основних маршрутів. Вентиляційна решітка попереду дозволяла бачити частину головного переходу — саме вчасно, бо далі їхні шляхи могли перетнутися з будь-ким.
За сталевою решіткою гуркотіли постріли. У вузькому проході з обох боків, стіни було вкрито дірками від куль. Група нападників — вочевидь люди Малеаганта — зібралася під прикриттям, і, обговорюючи щось, готувалася до наступу. Вони були добре екіпіровані, але розслаблені — думали, що вже розчистили територію.
А тоді — клацання затвору.
Перший з нападників упав із розтрощеною потилицею. Потім другий — куля прошила йому груди. Третій встиг обернутися, лише щоб отримати постріл у шию. Паніка. Постріли. Крики. Але було запізно. Їх перестріляли зі спини, з одного з технічних проходів.
Усе затихло.
І лише після того в коридор вийшов Мордрет. У бронежилеті, зі зброєю наготові, але з лицем, на якому явно не було бойового запалу — лише самовдоволення. Він обережно підійшов до тіл, пнув одне чоботом, перевірив ще одне. Заспокоївся.
— Тупий шакал… — прошепотів Артур. — Навіть не чекав, поки його побачать.
— Це він? — Ліанна злякано відступила в тінь.
— Так. І зараз він буде вдавати великого командира, котрий самостійно перебив цілу групу ворогів.
І дійсно — Мордрет озирнувся, помітив наближення ще однієї групи нападників і швидко змінив вираз обличчя. Підняв руку, ніби завжди керував цією операцією.
— Ви — на північний блок! Перекрити прохід до складів! — закричав він, вказуючи в бік. — Якщо побачите Лота — стріляйте без попередження!
Декілька бійців кивнули й побігли далі. Вони, схоже, не мали поняття, хто він такий, але в хаосі бою слухались голосного і впевненого тону.
Мордрет озирнувся. І хоч Артур уже не виглядав із-за решітки, їхні погляди ледь не зустрілися.
— Тепер точно час рухатись, — прошепотів Артур. — Він тут не випадково.
Вони знову занурились у темряву коридору, залишивши позаду тіла й брехню, що маскувалася під лідерство.
