Коридори внизу арени були заповнені напівтемрявою та тривожним гуркотом згори — вибухи й крики крізь товсті бетонні перекриття долинали немов з пекла, що розкривалося над головами.
Двоє охоронців вели Артура до камери, по одному з кожного боку. Його руки були зв’язані лише символічно — мотузка на зап’ястях більше створювала видимість контролю. Вони вважали його надто змученим після двох боїв, пораненим і виснаженим, щоб знову чинити спротив.
Марна самовпевненість.
Поки вони завертали в черговий перехід, Артур, зібравши залишки сил, зробив різкий рух плечем і, з усією вагою, вдарив одного з охоронців об стіну. Той впав, не встигнувши ані крикнути. Другий встиг лише повернути голову, але голова Артура з розмаху врізалась йому в обличчя.
Обидва звалилися майже одночасно.
Артур, важко дихаючи, вивільнив руки, зняв зброю з поясу одного з них — короткий ніж, і забрав пістолет. Заряджений. Навіть два магазини в кишенях.
Він не став чекати.
Сигнал тривоги вже завивав угорі. У ньому змішувалися постріли, тупіт важких чобіт і крики.
Ідеальний момент.
Артур швидко рушив вузьким обхідним маршрутом, який напередодні вивчив під час нічної розвідки. Коридор був порожній, зате біля наступного повороту стояв ще один охоронець — молодий, розгублений, з автоматом у руках, який нервово переводив погляд із одного бокового проходу на інший.
Він не встиг нічого зробити — пістолет у руці Артура клацнув двічі, і тіло охоронця м’яко осіло додолу. Артур підхопив його автомат і рушив далі.
Кожна секунда могла коштувати життя.
Нарешті — знайомі двері. Вузький сервісний відсік, прихований між каналами вентиляції. І саме там, як і домовлялися, чекала вона.
Ліанна стояла біля стіни, стискаючи невеличку сумку з ліками та якимись речами. Коли Артур увійшов — закривавлений, змучений, але з блиском у погляді — вона з жахом приклала долоню до вуст:
— Артур… Ти…
— Пізніше, — хрипко відповів він. — У нас мало часу. Лот зараз зайнятий обороною. Це наш шанс.
— Але твої рани! Я маю їх обробити, ти стікаєш кров'ю…
— Ні. — Він рішуче наблизився і схопив її за плечі. — Зараз, або ніколи. Ти зібрала речі?
Вона мовчки кивнула, губи тремтіли.
— Тоді ходімо, — додав він м’якше. — Я не дозволю їм зашкодити тобі.
І, відкривши потаємний прохід у вентиляційну шахту, вони зникли у темряві — саме тоді, коли черговий гуркіт ззовні сколихнув бетонну підлогу під їхніми ногами.
