Камера, як завжди, була тихою. Лише зрідка чути було хрипле покашлювання старого в’язня праворуч, або тихе шепотіння зліва — ті двоє, котрі раніше вичікували ніч. Тепер замовкли. Можливо, мертві. Можливо, мовчать. Артур не питав.
Він сидів на лаві, спираючись спиною на стіну, і повільно прокручував у голові план, який готував ці дні.
Голка, розламана на дві частини, була загорнута в шмат тканини, заховану в шві його старої сорочки. Вночі він уже прилаштував одну частину до основи наручника, щоб при потребі легко вивільнити зап’ястя.
Але зараз усе ускладнилося.
Він повинен забрати Ліанну.
Він пригадав її очі, її тривогу… і те, як вона не відвела погляду навіть тоді, коли охорона вивела її з кімнати. Вона знала, на що йде. І вона довірилася йому.
Артур перевів погляд на грати.
Ні, він не залишить її тут.
Це буде важче. Але він не залишить.
У голові почали народжуватися нові маршрути. Часові вікна. Вартові зміни. Де вона буде завтра після бою? Її кабінет — над ямами. Один вхід, другий — через зламаний люк у вентиляції, яким колись користувалися охоронці.
Там буде шанс.
У вічко дверей в’язниці раптом зазирнув охоронець. Артур схилив голову набік, ніби дрімав. Крізь щілину почув:
— Завтра буде видовищно, мисливцю. Сподівайся, що після собак випустять когось не зіпсованого.
Артур не відповів.
Він уже більше не думав про бій. Він думав про шлях. Про секунди. Про кожен рух.
Завтра вночі — він вийде з цієї ями. І виведе Ліанну разом із собою.
