Артур сидів на ліжку, витираючи з чола піт. Рана після бою з мутованими псами ще нила, але вже не пульсувала. Його розрахунки були чіткими — до тієї миті, поки не з’явилася Ліанна. Вона принесла не просто засоби для втечі. Вона сама стала частиною плану. І цим усе змінилось.
⮚ “Якщо я втечу один — вона залишиться тут. Якщо спробую забрати її — маю план переписати з нуля.”
Він обережно розгорнув пакунок ще раз. Металева скоба, гнучка проволока, зламаний скальпель, і... маленький клаптик пергаменту, написаний поспіхом:
“Якщо з’явиться шанс — я буду біля західного переходу.”
- Вона знала. Ризикувала. І чекатиме!
Артур стиснув зуби. Йому доведеться діяти не на ходу, а випереджаючи всіх. В голові промайнула нова схема:
1. Бій у ямі. Його знову кинуть проти декількох суперників — і можливо, знову випустять собак. Він знав, як їх приспати, принаймні на кілька секунд.
2. Втеча з ями. Через технічний вихід, який він запам’ятав ще з перших боїв — металеві двері в підлозі, які охоронці відкривали після виступу.
3. Нейтралізація варти. Використати скальпель і скобу для зламу кайданок. А дротом — притягти ключі.
4. Західний коридор. Якщо Ліанна буде там — забрати її. Якщо ні — імпровізувати.
Артур поклав усе назад і повернувся до стіни. Він мав годину, максимум дві, до того, як його поведуть знову в яму. І цього разу все мало бути не як гра на виживання — а шлях додому. Для них обох.
“Скоро, Ліанно. Дуже скоро.”
У темряві його очі блищали, як у мисливця, що вже бачить слід.
