(вставна сцена перед основною частиною, діалог Лота і Мордрета)
У великій кімнаті, де колись засідав комітет безпеки, тепер залишився лише один стіл і два стільці. На одному сидів Лот, широко розвалившись, у звичному товстому жилеті, що ледве приховував старі шрами. На іншому — Мордрет, самовпевнений, із тінню вічного презирства в кутиках очей.
— Ти його недооцінив, — кинув Лот, схрестивши руки на грудях.
— Я недооцінив твого страху, — спокійно відповів Мордрет. — Якби ти дав мені дозвіл прибрати його ще тоді, коли він повернувся з того рейду, зараз не довелося б городити цирк з ямами.
Лот стиснув щелепу, і його погляд став жорстким.
— Він був найкращим мисливцем, Мордрете. Ми не можемо собі дозволити, щоб в’язні знали, що ми вбиваємо власних людей без причин.
— Це не «власна людина», — ледве не огризнувся Мордрет. — Це вовк, якому ти дозволив рости в нашому дворі. І поки він був зручний — ти годував його. А тепер боїшся, що він перегризе тобі горло.
— Досить! — рикнув Лот, б’ючи кулаком по столу. — Ти хочеш його смерті. Але я хочу, щоб він зламався. Щоб усі бачили, як легенда кориться. Щоб навіть ті, хто ще вірить у нього — знали: навіть Артур клянеться мені вірністю або гниє в багні.
Мордрет мовчав. Його очі блищали холодом.
— А якщо він не зламається? — тихо спитав він. — Якщо зробить те, що завжди робить — вирветься?
Лот усміхнувся перекошено.
— Тоді, Мордрете, в тебе буде дозвіл. Один постріл. Прямо в голову. Але спробуй не схибити.
