Камера. Підземна, холодна, просякнута запахом вогкості та крові. Артур сидів у кутку, спираючись спиною об стіну, і стискав у пальцях невидимий світові уламок голки. Його пальці тремтіли не від страху, а від напруги — план кристалізувався в голові, мов креслення втечі, накреслене лезом по шкірі.
Цей уламок залишила Ліанна. Її дотик, майже непомітний, коли вона бинтувала його плече, був сповнений мовчазного відчаю й рішучості. Вона не сказала жодного слова, та Артур прочитав усе в її очах. Вона готувала його до шансу.
Він обережно зламав голку навпіл — дві тонкі, гострі частини сховав під бинтами. Потім повільно, вдумливо, почав згинати один з уламків. Сформував гострий, трохи загнутий гачок. Достатньо, щоб заштовхати під нігті комусь із в’язнів. Щоб той завив, скрикнув, привернув увагу охоронця. Це буде початком.
З сусідньої камери чувся важкий хрип — там лежав здоровило, якого Артур сам колись зловив під час рейду. Тепер той плювався лайкою через гратчасту стіну:
— Ну що, герой… Полював, а тепер сам у клітці. Давно треба було тебе зламати, — огидно зареготав. — Побачимо, як ти завиєш у ямі.
Артур не відповідав. Він уважно стежив, як охоронець раз на годину проходить повз двері, зазирав лише раз, на кілька секунд. Його звали Харальд — не з найрозумніших. Але цього буде досить.
Раптом клацнув замок. Артур інстинктивно сховав уламки. У дверях з’явилась Ліанна.
Вона виглядала втомленою, очі — червоні, голос тихий. Та в її руках була невелика полотняна сумка з бинтами, антисептиком… і чимось ще. Коли вона присіла поруч і розкрила сумку, Артур побачив невеликий прямокутний пакунок, загорнутий у тканину.
— Завтра вночі, — прошепотіла вона, ніби звірилася тіні. — Буде зміна варти. Після бою тебе поведуть назад через західний коридор. Охоронець там — новачок. Я попрошу його супроводити мене — і тоді…
Вона не закінчила. Просто поклала пакунок біля стіни.
— Всередині — шмат дроту, що можна загнути як скобу, і ще один сюрприз. Сховай у штанину.
Артур кивнув. Його погляд залишався холодним, зосередженим, але в ньому на мить проблиснула вдячність.
— Я не можу більше, — прошепотіла вона. — Ти маєш вийти.
Ліанна затрималась лише на мить. Далі зібрала бинти і вийшла, мов нічого не сталося.
Коли замок клацнув знову, Артур залишився на самоті зі своєю думкою — і планом, що починав дихати, як хижак перед стрибком.
