Ніч опустилася на базу, затягнувши стіни в’язниці темрявою й напругою. Охорона зменшила темп. Більшість вартових байдуже дрімали біля моніторів, а інші ж ділили фляги з самогоном у курилках. І саме в цю нічну апатію Ліанна вирішила діяти.
Вона переодяглася в стару форму, схожу на ту, яку носили прибиральники корпусів. Волосся затягнула під темну хустку, а під халатом, ретельно пришитий до пояса, ховався ніж — тонкий, медичний, але дуже гострий.
У коридорах її майже ніхто не зупиняв. Медиків тут знали, і більшість вартових звикли до її нічних перевірок. Папери в руках були справжні — лише причина візиту була вигаданою. Вона прямувала до сектора, де тримали особливо небезпечних — туди, де сидів Артур.
На посту її зустрів молодий охоронець, видно, новенький. Не впевнений у собі, ще не звик до рутинної жорстокості цього місця.
— Ви знову до нього? — спитав він невпевнено.
— Після бою з тваринами він міг підхопити зараження. Лот не хоче, щоб його зірка померла не на арені. — Її голос звучав спокійно, переконливо. — Ти ж не хочеш пояснювати, чому я не змогла зробити огляд, якщо він здохне до ранку?
Охоронець ковтнув і мовчки відімкнув двері.
— П’ять хвилин. Я тут чекатиму.
— Цього вистачить, — кивнула Ліанна.
Вона увійшла до темного коридору, де лунало клацання замків і рідкісні, глузливі слова з сусідніх камер. Артурова камера — остання.
Коли вона зайшла, він лежав на нарах, притискаючи рану. Його очі повільно піднялися до неї.
— Ти знову?
— Я не відступаю, Артуре. Ти сам мене навчив цьому.
Вона підійшла ближче, витягнула з халата кілька бинтів, антибіотик у старому шприці та маленький моток дроту.
— Це не лише перев’язка, — тихо сказала вона. — Слухай уважно. Я знайшла лазівку. Після наступного бою тебе переводять назад. Але є момент, коли охорона слабка — коли забирають тіла переможених. Тоді ти вийдеш під прикриттям. Є люк, його вже майже не використовують. Рей допоможе — я з ним домовлюсь.
Артур нічого не відповів, але його очі знову стали холодними, уважними. Мовчазна оцінка ситуації — як завжди.
— І якщо не вдасться? — прошепотів він нарешті.
— Якщо не вдасться, — вона торкнулась його руки, — я придумаю новий план. Але не дам тобі згнити тут, Артуре. Бо ти не лише боєць… ти — надія для багатьох, навіть якщо сам в це не віриш.
Вона швидко перевірила шви, змінила пов’язку й залишила в складці постелі маленький згорток з дротом і хімікатами — якщо не втече, то бодай захист.
— Пам’ятай: люк у північному проході. Сліпа зона камер. Якщо все піде не так — вийди з бою, в будь-який спосіб, поки не пізно.
— Чому ти це робиш? — тихо спитав він.
Вона на мить замовкла, дивлячись йому прямо в очі.
— Бо коли всі відвернулись — ти простягнув мені руку. І я її не забула.
Двері клацнули — час вийшов.
— Бувай, — кинула вона вже на виході. — Побачимось там, де немає кліток.
