Ліанна довго сиділа в тиші, вкрита спогадами, які боліли сильніше, ніж будь-яке поранення. Та час ішов. Вона знала, що Артуру потрібна допомога — не співчуття, не сльози, а чіткий, холодний план.
Вона встала, відклала флягу, підійшла до шафи в кутку кабінету й витягла звідти невеликий кейс. У ньому — старий планшет, який колись використовували як медичний реєстр. Тепер же він мав іншу мету.
Ввівши свій особистий код, вона відкрила доступ до внутрішньої мережі комплексу. Більшість файлів була закодована, та Ліанна вже давно знала, де шукати. Вона відкрила список запланованих переміщень в’язнів.
Ім’я Артура стояло в останньому рядку:
«Полонений №17. Заплановане переміщення — АРЕНА, сектор 4. Статус: призначений на смертельний раунд.»
Її щелепи стиснулись.
— Вони справді хочуть тебе знищити… — прошепотіла.
Ліанна провела рукою по панелі, відкривши список охорони. Декілька імен вона знала — хлопці з якими ще вчилась до катастрофи. Один із них — Рей — колись мав до неї почуття. Вона зітхнула. Якщо пощастить — з ним можна буде домовитися.
Тоді вона відкрила медичний журнал Артура. Усе зафіксовано: рани, зашивання, рівень болю, ліки. У звітах — холодна байдужість. Але вона знала — всередині цього тіла ховається не просто боєць. Людина. І цю людину вона не віддасть на забаву Лота.
Вона вийшла з кабінету — швидко, але не викликаючи підозри. Медиків тут поважали, навіть охорона не зупиняла без потреби. Та зараз вона йшла не до медпункту.
Вона вирушила до підсобного складу, де зберігались непридатні речі, списані з балансу. Зламала старий замок, зайшла всередину — тут пахло іржею та старим маслом.
Тут зберігався старий одяг, уламки броні, бинти, навіть кілька зламаних бойових шоломів.
— Якщо я й не можу зупинити бій, — мовила вона вголос, — то зможу хоча б дати тобі шанс.
Вона почала збирати все, що могло знадобитися: вузький ніж, що сховався між бинтів, тонку голку для підшкірного шва з отруйною рідиною (недобиті медзапаси старої програми), дріт для фіксації зламаних кінцівок — тепер він стане кайданкою для охоронця.
Коли вона поверталась до кабінету, сонце вже сідало. Темрява повзла по території, і разом із нею повзли думки.
Вона стояла біля вікна, дивлячись у далечінь, де мерехтіли вогні периметру.
— Ти врятував мене тоді. Тепер моя черга. — сказала тихо.
І в її очах не було ні страху, ні вагання.
