Коридори в’язницi дихали вогкiстю та застарiлою кров’ю. Лiанна йшла швидко, майже ковтаючи кроками вiдстань мiж камерою Артура i внутрiшнiм залом штабу. Двоє охоронцiв, що йшли за нею, щось перешiптувались, але не наважувались зупинити її — вона мала дозвiл рухатися всерединi зони майже вiльно.
Її серце билося швидше, нiж зазвичай. Вона не дозволяла собi емоцiй на роботi, але цього разу — усе було по-iншому. Артур не мав бути тут. Його мiсце не в пiдвалi серед гнилих стiн, не на аренi, де псiв кидають один на одного.
Вона рiзко вiдчинила дверi i зайшла до кабiнету, де завжди пахло тютюном, шкiрою та сухими травами. За великим столом сидiв Лот, бос усiєї зони, у своїй важкiй жилетцi зi сталевими заклепками, схрестивши руки.
— Лiанна, — мовив вiн без посмiшки. — Не чекав тебе так швидко. Поранення складне?
— Поранення дрiбниця, — вiдказала вона жорстко. — Але я хочу поговорити про нього.
— Про Артура? — його голос був уже трохи менш байдужим. — Цей виродок зрадив мою довiру.
— Вiн нiкого не зраджував, i ти це знаєш! — її очi блищали вiд гнiву. — Ти просто боїшся його. Боїшся, що одного дня вiн не стане виконувати накази, а стане ставити запитання.
Лот повiльно пiдвiвся. Його погляд потемнiв, але голос залишався рiвним.
— Досить. Ти — лiкар. I тiльки. Ти не маєш права ставити пiд сумнiв мої накази. Артур буде битись у ямах — це його доля. Якщо виживе — можливо, заслужить щось бiльше. Якщо нi — значить, не такий вже вiн i герой.
— Вiн врятував десятки людей, коли твої «правi руки» сидiли в укриттях! — її голос зiрвався.
— Але вiн не врятує себе, якщо буде забагато язиком молоти. Як i тi, хто намагаються замiсть нього вирiшувати, що правильно, — вiдказав Лот i кивнув охоронi. — Вивести її. До кабiнету. I щоб не блукала бiльше туди, де не її мiсце.
Двоє охоронцiв вхопили Лiанну пiд руки, не надто грубо, але впевнено. Вона спробувала вирватися, але Лот уже вiдвернувся до своїх паперiв, мовби й не бачив бiльше її iснування.
Вона кинула останнiй погляд через плече — погляд повен лютi та безсилої тривоги.
