Коли другий із нападників важко звалився в пісок, труба в руці Артура була вже в крові. Натовп зірвався з місця — одні кричали з захватом, інші — з люттю, бо ставили не на того.
Артур не дихав важко. Він стояв рівно, наче ще й не починав бій.
Та Лот на троні не подав знаку закінчити виступ. Натомість підняв руку — і зробив короткий, ледве помітний рух. Сітка над ареною захруснула, і знову відчинилися ворота.
— О, так… Подивимось, чи твоя слава не перебільшена, убивце, — пробурмотів Мордред, посміхаючись зловтішно.
У яму один за одним вийшли троє нових в’язнів. Один — здоровань із бойовими шрамами на торсі, другий — худий, але з очима божевільного, третій — жінка з голеною головою і саморобною косою в руках.
Артур стискав трубу. Він розумів: це не показуха. Це страта.
— На нього! — крикнув хтось із глядачів.
Перший ворог побіг напролом — Артур знову ухилився, пробив бік і ударом знизу зламав щелепу. Другий заходив зліва — той був швидкий, і рана на боці Артура дала про себе знати. Кулак прошив повітря, але Артур встиг збити супротивника ударом по нозі — тріск — ще один впав. Жінка неслась із вереском і замахнулась косою — Артур спіймав її, відчувши, як полилась кров, та в останній момент розбив їй скроню трубою.
Троє — і знову пісок прийняв їх у свою гарячу обійму.
Але це ще не кінець.
— Покажіть йому справжнє пекло, — спокійно промовив Лот.
Нові ворота. Цього разу — не люди.
Із темряви вийшли чотири мутовані пси — худі, безшерсті, з блідою шкірою, очима, що світяться зеленим. Вони гарчали, піна капала з пащ. Один із них був майже розміром із теля.
Артур насилу підняв трубу. Він не встиг перев’язати рану на плечі — кров просочувала одяг. Один із псів кинувся — Артур зустрів його, ударив по щелепі, та другий схопив його за передпліччя — біль обпік мозок.
Він затиснув зуби, розвернувся, вдарив ногою в шию нападника. Третій стрибнув — і зуби прокусили стегно.
Артур заревів, не стримуючи себе, схопив трубу обома руками, пробив псові хребет. Останній обійшов ззаду — він був розумніший. Та Артур кинувся на нього сам, і, з обох рук, бив поки те не затихло.
Залишився один. Скалічений, кульгавий, але живий.
Кров капала з плеча, руки, стегна. Рот залитий власним потом і пилом. Вся арена — тиша.
Аж поки не загув натовп. Декотрі кричали від страху, інші — від шоку. А хтось просто сміявся — шалено, як на виставі.
Лот повільно підвівся. Обличчя не виражало емоцій, але пальці стискали поруччя. Мордред щось нахилився йому на вухо — усмішка не сходила з його обличчя.
Охорона зайшла в яму. Один з них глянув на Артура із мимовільною повагою.
— Бос сказав, що ти ще повоюєш. Живий — значить, знадобишся.
І його повели назад до в’язниці — тієї ж камери. Весь у крові, кульгаючи, та з палаючими очима. Артур знав — його кінець ще не настав.
Він лише починав.
