Ранок наступного дня.
Кроки охорони наближалися важко й ритмічно. Залізні двері відчинилися з металевим скреготом, і в прохід увійшли двоє. Один — широкоплечий з кийком у руці, інший — худорлявий, з електрошокером на поясі.
— Час вставати, герой. Пора розважати натовп, — прогарчав перший, ударивши кийком по ґратах.
Артур підвівся мовчки. За ніч йому вдалося трохи відпочити, навіть незважаючи на біль. Рана була затягнута, голка Ліанни захована за підкладкою штанів. Незначна, але гостра — достатньо, щоб колись різонути горло чи замок.
«Сьогодні або виживу, або помру. Але точно не стану забавкою.»
Його вивели з камери, руки закували в кайдани. Вузьким коридором вели на поверх вище — в зал, де збиралися глядачі, де правив Лот. По дорозі Артур чув гул натовпу, запах перегару, смаженого м’яса й поту. Як на святі. Як на закланні.
Перед ним — невелика кімната з голими стінами. Там видали бойовий одяг: просту сорочку без рукавів, штани і черевики. На шию накинули шкіряну обмотку — фальшивий захист, більше для стилю, ніж для практичності. Броні, звісно, не дали.
— Вибери зброю, — сказав охоронець, вказуючи на стіл. — Але тільки одну.
На столі лежали:
Ржавий тесак;
Короткий уламковий ніж;
Залізна труба з обрізаним кінцем;
Іржавий арбалет без стріл.
Артур узяв трубу — грубу, важку, з руків’ям, яке зручно лежало в руці. З нею можна було зламати шию, вибити коліно, вичекати удар.
Охоронці повели далі. Шум натовпу наростав. І коли вони відчинили металеві двері, він опинився в ямі — круглий амфітеатр, із піском на дні, обгороджений сіткою, за якою ревіли люди.
На високому троні сидів Лот, у супроводі кількох людей. Біля нього — Мордред, як завжди зухвалий, схрестив руки на грудях, очікуючи видовища.
Артур підняв очі й зустрівся поглядом із босом.
— Покажи, на що ти ще здатен, пес, — кинув Лот у мікрофон, і натовп вибухнув.
На протилежному кінці ями відчинилися інші ворота — звідти вийшли двоє в’язнів. Один — величезний з ланцюгом, другий — коротший, але з лезами на обох руках.
Бій почався.
Перший кинувся на Артура мов бик, викинувши ланцюг у бік. Артур ухилився, зробив крок вбік і вдарив трубою прямо по коліну — тріск, противник зойкнув і впав. Другий уже наближався — леза блиснули. Артур відступив, зловив удар трубою і пробив плече, після чого з розвороту вдарив вдруге — по скроні. Залишилося лише нанести останній удар першому нападника, просто в обличчя, без жодних сумнівів.
Обидва нападники лежали на піску менш ніж за хвилину.
Натовп волав.
Лот спостерігав, як хижак — спокійно. Мордред — з посмішкою, мов чекаючи продовження. Але в очах босів читалося й щось інше.
Страх. Артур досі був небезпечний. Навіть зв’язаний. Навіть поранений.
