Темрява за віконцем у стелі згустилася ще дужче — настав пізній вечір. Артур сидів на вузькій лавці, тримаючись спиною за холодну стіну. Кров на боці засохла, шкіра пекла. Але він не скаржився. Лише продовжував складати все в голові — мов частини складного механізму.
Завтра він мав вийти в яму — на забаву Лота і його свити. Офіційно — заради того, щоб перевірити його “на витривалість”. Насправді — публічне приниження, показова розправа. Та це ж і був шанс.
«Охорона слабшає під час боїв. Розосереджується.»
Він уже знав розклад змін, маршрути двох патрулів, що проходили коридорами. Помітив слабину в одній зі стін, де штукатурка легко осипалася. Знав, де перебуває підсобне приміщення — колишня вентиляційна камера. А якщо якось пройти туди після бою, коли всі будуть на арені…
«Потрібна зброя. Ніж хоча б. Або дріт. І відволікання.»
Двері раптово заскреготіли. В супроводі двох охоронців зайшла вона — єдина, кого Лот досі не посмів торкнутись.
Ліанна. Медик. Молодша за Артура, але в її погляді читався сталевий спокій. Вона вже багато кого рятувала, багато кого — марно. Але щоразу робила свою справу мовчки і точно.
— Знову ти, — сказав Артур хрипло, коли вона нахилилася до нього.
— Тільки я й лишилась, хто ще зашиває людей після Мордреда, — відповіла вона рівно, не дивлячись в очі. Дістала інструменти. — У тебе глибоке поранення. Але сухожилля цілі. Пощастило.**
— Ти б знала, скільки разів мені щастило, — тихо пробурмотів Артур.
Вона усміхнулася — ледь-ледь, куточками вуст. Взяла голку, почала обережно зашивати рану. Її руки були холодні й точні.
— Чула, тебе виставлять в яму.
— Ти ж знаєш, навіщо це. Не для бою. Для шоу.
— Тобі потрібно протриматися. Якщо виживеш... можливо, це не кінець.
Він уважно глянув на неї.
— Ліанно... Ти все ще на моєму боці?
Вона зупинилась на мить, але не відвела очей.
— Я не вірю нікому в цьому місті. Але я пам’ятаю, як ти витяг мене з пожежі в порту. І цього достатньо.
— У мене буде план. Завтра. Якщо все піде як треба, мені знадобиться твоя допомога. Після.
Вона мовчки кивнула, ніби це вже вирішено. Піднялася, зібрала речі. Перед виходом кинула:
— Я залишу голку. Хтозна, може, згодиться.
Двері зачинились. Артур знову залишився сам. Але тепер — зі слабкою надією.
І з планом.
