Темна камера смерділа металом, потом і вологою. Лише вузька щілина під стелею впускала слабке світло, яке лягало на обличчя Артура, скованого кайданами до стіни. Він сидів, спираючись на холодний камінь, не подаючи й натяку на біль чи втому. Погляд — незворушний, але зсередини вже визрівав план.
Залізні двері зі скреготом відчинилися, і до приміщення зайшов Мордред, усміхаючись самовдоволено, з відтінком зневаги. Його кроки були повільними, впевненими — він ніби смакував цю мить.
-О, легендарний Артур, — розтягнув він слова, зупинившись за кілька кроків. — Як низько ти впав. Колись тебе боялися всі за межами цієї зони... а тепер ти просто мішень, прив’язана до стіни.
Артур мовчав. Його очі ковзнули по постаті Мордреда, затримавшись на кобурі з пістолетом, а тоді — знову спокійно дивилися прямо перед собою.
-Думаєш мовчання щось врятує? — Мордред нахилився ближче. — Лот переконаний, що ти зрадник. Хочеш знати, що саме він сказав? Що ти працював на інших, що вивів розвідників прямо до наших схованок. Ні доказів, ні свідків... але йому й не треба. Він просто втомився жити в страху перед тим, кого не може контролювати.
Артур не ворухнувся, лише повільно перевів погляд на нього. Всі патрони, які він не використав на завданні, були сховані ще тоді, коли він повернувся з кордону. Ніхто про них не знав. Якби Лот справді мав докази — він би вже був мертвий.
-О, ти щось задумав, я бачу це, — прошипів Мордред. — Але зараз ти нічого не зробиш. Тут твоя сила нічого не варта. Тепер я — права рука Лота. І я з радістю буду спостерігати, як ти здихаєш у ямах, повільно, показово... Для розваги всіх.
Він випростався, поправив комір і глянув на нього згори.
-Сподіваюсь, тебе ще не «полагодили»? Бо завтра на тебе чекає перший бій. Без правил. Без жалю. І я особисто подбаю, щоб ти не пережив навіть першого раунду.
Коли двері за Мордредом зачинилися, Артур нарешті дозволив собі ледь помітну посмішку. Його руки були зв’язані, але розум — вільний. І план уже формувався.
