Моргана бігла, ковтаючи сухе повітря, наче воно могло задушити. Пісок залітав у очі, забивав легені. Її серце гупало, як барабан бойового маршу. Кожен її крок — не втеча, а рух за наказом. Наказом людини, якій вона вірила. Якого ледве знала — і якого вже не могла забути.
Вона дісталася першої орієнтири — зламаної вежі з антенами, з якої давно вже ніхто не транслював сигнали. Орієнтир Артура. За нею — вузька стежка між камінням, майже непомітна. Її ніхто не мав знайти, якби не карта. Якби не Артур.
Сонце давно сіло. Небо перетворилося на чорну ковдру, вкрите шрамами зірок. Коли вона дісталася сховку — невеликого металевого контейнера, замаскованого серед каміння — її руки тремтіли, коліна підкошувались. Але вона змогла відкрити приховану панель, ввести код — саме той, що Артур прошепотів перед тим, як піти назад у бій.
Всередині було темно, прохолодно. І — безпечно.
Контейнер був невеликим, але в ньому були полички з їжею у вакуумній упаковці, кілька пляшок очищеної води, ковдра, ліхтар і стара фотографія: чорно-біле зображення молодого хлопця в формі, що дивився кудись убік. Під фото — напис: «Ти не повинен помирати, поки хоч хтось живе».
Моргана сіла на підлогу. Нарешті дозволила собі дихати. Довго. Рівно. Глибоко. Плечі опустилися. Сльози — цього разу — впали на долоні. Не від страху. Від безсилля. І від люті.
-Я виживу, Артуре... Але вони за все заплатять. Твій бос. Мордред. Усі...
Вона затягла двері сховку. І вперше за довгий час — заснула.
Завтра вона почне думати, як врятувати того, хто врятував її.
