Сонце вже торкалося горизонту, розмазуючи червоні мазки по попелястому небу. Артур, стиснувши зуби від болю, витягнув з внутрішньої кишені стару, пошарпану мапу. Кров капала з його пальців, але голос був твердий:
-Бачиш цю точку? — він показав на позначку між двома пагорбами, — Сховище. Їжі вистачить на кілька днів. Води трохи менше. Там безпечно. Йди тільки вночі. Не вмикай світло. Якщо побачиш будь-кого — ховайся. Не довіряй нікому.
Моргана стояла поруч, бліда, з скуйовдженим волоссям, тремтячи — не від холоду, а від страху. Вона не хотіла його залишати. Та Артур уже відвертався, перевіряючи затвор, хоча кожен рух давався через силу.
-А як ти? — її голос був крихкий, зворушений.
-Мене це не стосується. Ти — тепер твоє завдання вижити. І... не йди на південь. Там смерть.
Він глянув їй у вічі востаннє — коротко, мов зважував, чи впорається. І в цих очах вона побачила довіру. Мовчазну, стриману — але справжню. Вперше з того моменту, як вони зустрілися.
-Іди, Моргано.
Вона кивнула. Сльози блищали в куточках очей, але вона не дозволила їм впасти. Вперше — не дівчина з руїн, не жертва. Сьогодні вона стала воїном. Завдяки йому.
Моргана зникла в тінях, ковзнула між уламками, ніби народжена для цієї тиші. Артур ще мить стояв, спостерігаючи, поки її силует не розтанув у пилюці й тінях.
І лише тоді він повернувся, щоб зустріти смертельну засідку.
