Гусениці броньовика скреготали по потрісканому асфальту, здіймаючи хмари попелу й пилу. Артур сидів, притиснутий до металевої стінки, руки зв’язані дротом, що вже в'їдається в зап'ястя. Кров із плеча давно висохла, залишивши темну пляму на його куртці. Голова віддавала тупим болем, але він не зронив ані звуку.
Місто повільно оживало довкола — бетонні каркаси будівель, що лишилися після старого світу, вкриті іржею та обвугленими шкурами транспарантів, стерті написи: «Надія», «Єдність», «Захист». Тепер — лише порожні тіні на сірому фоні.
В’їзд до безпечної зони охороняли троє — помітивши знак на машині, миттєво підняли шлагбаум. Один із них, визирнувши всередину, зиркнув на Артура і сплюнув.
— О, як низько ти впав, герой. Привіт з минулого. — глузливо кинув охоронець.
Його слова не викликали в Артура жодної реакції. Його погляд — твердий, сталевий, мовчазний. Він дивився прямо, крізь них.
Район багатіїв зустрів його мовчанням. Люди в тінях, жінки за шторками, воїни на дахах — усі дивилися, як «пес лорда Лота» повертався в кайданах. І кожен — кожен — не наважувався наблизитися.
На сходах перед палацом боса вже чекав Лот. Одягнений, як завжди, в бездоганний камуфляж, з позолоченим шевроном на грудях, він дивився з висоти на Артура, мов на невдачу… або на небезпеку, що вирвалася з повідця.
— Ти зрадив мене. Прихистив ворога. Не виконав наказ. — голос його був спокійним, проте очі — крижано-холодні. — І мовчиш, як пес, що злякався власної тіні.
Артур стояв. Кров знову просочувалася крізь пов’язку, але він не відповів. Навіть не кліпнув. Лише дивився.
— Гаразд. Якщо не хочеш говорити — посидь. Там, у темряві, заговориш. Всі розколюються.
Мордред особисто підштовхнув його у спину, і охоронці потягли вниз, крізь бетонні коридори, запилені й вологі, повз гратовані двері, до однієї, призначеної особливо — без вікон, без звуків, без шансу на втечу.
Двері зачинилися з глухим стуком. Ключ повернувся в замку.
І залишився лише Артур. У темряві. Сам.
Але не зламаний.
