Мордред зробив кілька кроків назад, тримаючи зброю при боці, а найманець тягнув Моргану до броньованого авто, що залишилося стояти неподалік. Вона ще раз озирнулась на Артура — очі налиті сльозами, губи стиснуті. Вона не кричала, не благала, лише чекала, що він щось зробить.
І Артур зробив.
Вибух диму розірвав повітря — невеликий, але ефективний. Граната, яку він зберіг на чорний день, підняла хмару пилу з піску і попелу. У тій короткій миті хаосу Артур метнувся вперед, вистріливши у ноги того, хто тримав Моргану. Чоловік закричав і впав, вона вирвалася і впала на коліна.
— У північному напрямку, до зламаного вітряка. Сховок у бетоні. Їжа і вода на три дні. Закрийся зсередини. Якщо за три дні мене не буде — іди сама. — прохрипів він, стиснувши її зап’ястя, як наказ, як обіцянку.
Вона хотіла щось сказати — не встигла. Артур відштовхнув її і кинувся знову у хаос пострілів, прикриваючи її втечу.
Мордред першим прийшов до тями. — Вперед! Знищити його!
Знову розпочалась стрілянина. Артур встиг вибити ще двох найманців, але куля зрикошетила об уламок і пробила йому плече. Він заточився, стиснув зуби. Кров залила рукав.
Мордред підступив ближче, коли Артур, поранений, упав на коліна. Замість остаточного пострілу, він махнув:
— Живим. Босс захоче сам поговорити.
І вже за кілька хвилин Артур, з пов’язаними руками, у запилюженому кузові старого броньовика, вирушив назад у напрямку бази.
На губах у нього була лише тінь посмішки. Він знав — Моргана втекла. І він ще встигне повернутися.
