Артур вже майже дістався до межі контрольованої зони, коли щось змусило його зупинитися. Дорога була підозріло порожня. Пісок, що звично вився у повітрі, ніби завис — занадто рівно, занадто тихо.
Він відчув пастку ще до того, як побачив рух. Ледь помітний спалах скла, блиск лінзи — снайпер. Поки Артур уповільнював крок і прикидав позиції, з обох боків з розвалених будівель виступили озброєні люди. Шестеро. Обережні, синхронні.
— Не стріляти, — пролунав знайомий голос.
Із тіні вийшов Мордред.
— Артуре, старий друже, — мовив він без сарказму, але й без щирості. — Ми ж могли б уникнути цього.
— Уникнути чого? — коротко кинув Артур, рука мимоволі ковзнула ближче до зброї. — Виїзду на мене на шість стволів?
— Наказ є наказ, — зітхнув Мордред, — ти перейшов межу.
Артур примружився:
— Порушив наказ чи став небажаним свідком?
— І те, й інше. Лот вважає, що ти вже не той вірний пес, яким був колись.
— І ти радо підставиш ножа?
— Хтось же має це зробити, — мовив Мордред, але в його голосі тремтів нерв. Артур бачив: він не зовсім впевнений. Страх був не лише в Лота.
І тоді з пікапа — що стояв трохи осторонь, прикритий уламками — пролунав рух. Тихий, але чутний.
Мордред блискавично звів погляд туди, махнув одному з найманців.
— Що це?
— Моя машина, — спокійно мовив Артур. — Продукти, зброя. Можеш глянути.
Один із найманців наблизився — і в ту ж мить двері рвучко відчинилися, й Моргана, ще не розуміючи, що коїться, вийшла назовні. В руках — нічого. Очі — перелякані.
— Ха, — тихо посміхнувся Мордред. — А я думав, ти став м’якшим. А виявляється — ніжні супутниці?
Артур нічого не відповів. Але вже знав — ця розмова завершиться кров’ю.
— Хапайте її! — кинув Мордред.
Раптово найманці рушили вперед. Артур встиг вихопити автомат і зробити перші два постріли — упали двоє. Але сили були нерівні. Один із найманців, поки Артур був змушений ухилятись і прикривати себе, встиг схопити Моргану і притиснути до землі, наставивши ствол до її скроні.
Коли дим розвіявся, живими залишилися тільки Артур, Мордред — і той, хто тримав Моргану.
— Здається, ти програв, друже, — сказав Мордред, тримаючи зброю напоготові, але з полегшенням. Він не вірив, що виживе, — і майже не вірив, що Артур здасться.
— Її відпусти, — сказав Артур тихо. Без прохання. Без вибору.
— Вона залишається зі мною, — відповів той. — Якщо ти знову станеш "вірним псом", Лот, можливо, пробачить. Подумай про це.
Мордред відступив, забираючи Моргану з собою, а Артур залишився стояти серед мертвих тіл. Пальці пульсували на спусковому гачку, але розум холодно повторював: "Це ще не час".
