Артур не став гаяти часу. Він міцно зв’язав Карлоса і кинув його у багажник — знадобиться ще. Моргана сиділа в пікапі, мовчазна й напружена. В її очах більше не було страху — лише очікування.
— Десять, — коротко кинув Артур, заводячи двигун. — Приблизно доба шляху. Вони не мають дістатись назад.
Пустеля на північ від лінії кордону була зрадницька — відкрита, суха, з поодинокими уламками колишніх міст. Артур добре знав такі місця: пусті квартали, перевернуті автобуси, підбиті фури, на дахах яких збирались пил і кістки.
Він гнав пікап крізь гарячий вітер і пил, поки не знайшов висоту — старий телевізійний ретранслятор, чия металева конструкція ще трималася. Із вершини Артур поглянув у бінокль. Рух — далеко на північному заході. Кілька фігур. Йшли в розсипну, але недалеко одне від одного. Воїни. Розвідка. Його ціль.
Він не атакував одразу. Артур готувався. Вночі залишив пікап у балці, замаскувавши його під металевим обвалом. Після — підійшов ближче, безшумно, рухаючись, як мисливець. Усе, чого його навчило життя — тепер ставало зброєю.
Перший загинув миттєво — ніж під щелепу, ще до того, як встиг прокинутись. Другому Артур пробив горло, коли той намагався розпалити багаття.
Третій виявився обережнішим — вартовий. Артур залишив камінь у гілках, і коли той підняв голову на шум — вистрілив лише раз. Чітко, у чоло.
До ранку живих розвідників не лишилося. Дев’ять тіл. У кожного — татуювання Герета на шиї: око зі зламаним списом замість зіниці. Докази були.
Моргана чекала у машині. Коли Артур мовчки кинув до неї ще один рюкзак з трофеями, вона запитала:
— Це все?
Він кивнув.
— Що далі?
— Повертаємось. Але через захід. Якщо Герет і справді готує щось більше — нам потрібні його плани. І, можливо… — Артур на мить замовк. — Мені потрібно подумати, чи варто повертатись до Лота взагалі.
Моргана мовчала, та її погляд сказав усе: вона піде за ним, хоч куди б той не вирішив.
