Ніч. Пікап зупинився в тіні обваленої естакади. Вогню не розпалювали — пісок усе ще тримав денне тепло, а зайве світло могло коштувати життя. Моргана сиділа трохи осторонь, закутавшись у ковдру. Її очі дивилися кудись у порожнечу, хоча вуха прислухались до кожного слова, яке долинало з іншого боку пікапа.
Там, прикутий до сталевого каркасу, сидів розвідник. Закривавлене обличчя, розсічена губа, піт стікав уздовж скроні, хоча вітер був прохолодний. Артур стояв поруч, тримаючи в руках шматок брезентового ременя й ніж.
— Починай з імені, — мовив він холодно. — І хто тебе сюди послав.
— Йди до чорта, — вичавив той крізь зуби, показуючи жовтувату усмішку.
Артур не відповів. Замість цього він різко встромив ніж у праве стегно полоненого — не глибоко, але боляче. Той закричав і сіпнувся, але наручники лише вгризлися сильніше у зап’ястя.
— Це — лише початок, — прошепотів Артур йому на вухо. — У мене ніч немає інших планів. Ти скажеш усе. Питання — в скількох частинах.
— Ти псих, — прохрипів розвідник.
— Можливо. Але псих, якому потрібна правда.
Артур відкрив медичну сумку, витягнув ампулу й голку.
— А це — не морфін. Навпаки. Препарат, що робить біль яскравішим. Зброя, що працює довше за кулі.
Моргана стиснула губи, відвертаючись. Та Артур був не злий — він був втомлений від брехні, зрад і кривавих ігор. І цього разу він мав отримати відповіді.
Минуло ще кілька хвилин — кілька болючих, довгих хвилин.
— Добре! — нарешті зірвався полонений. — Добре, блядь! Мене звати Карлос. Ми з півночі. Нас послав Герет — він хоче перевірити, чи бос твій ще тримає територію. Він вважає, що Лот ослаб. Перший загін уже не повернувся — ми мали з’ясувати чому.
— Скільки вас ще? — Артур витер ніж об штанину в’язня.
— Не знаю точно… Може, з десяток поруч, у добі шляху. Але Герет збирає більше. Він хоче війни. Каже, що час Лота минув.
— І мій бос — йому заважає?
— А кому він не заважає? Лот ховається, мовляв, будує щось. Всі бояться твого імені, а не його. Тільки страхом і тримається…
Артур відступив. Його обличчя було непроникним. Але всередині вже народжувалась думка: "Все змінюється." І він це знав краще за всіх.
— Ти ще поживеш, Карлос. Але вважай, це не дарунок — це тимчасове продовження вироку.
Він знову закрив задні двері пікапа, залишаючи того в напівтемряві. До Моргани сказав лише:
— Спатимеш сьогодні всередині. Ми рушимо на світанку.
