Артур повернув машину до місця, де кілька хвилин тому зупинив життя чотирьом чужим розвідникам. Колеса пікапа стиха проїхались по потрісканому асфальту, обминаючи уламки. Він зупинився поряд з тілами, вийшов із авто та кинув короткий погляд на Моргану.
— Сиди тут. Знову.
Та мовчки кивнула, але очі її були тривожні.
Артур заходився обшукувати перше тіло — шкіряна жилетка з нашитим знаком, не знайомий, проте виразний. На шиї — жетон із клеймом: "Гінтар", ім'я одного з босів, що тримав західні території. Артур запам’ятав.
У першого — ножі, короткий автомат і мапа. У другого — ще трохи набоїв, вода. Третій мав при собі щось на кшталт сигнального пульта. Артур зламав його в долоні, потім кинув у бік.
Зненацька — різкий жіночий крик з боку пікапа.
Голова Артура рвонулась у той бік. Він кинувся до машини. Моргана вже була позаду — у руках незнайомця, ще одного розвідника, якого Артур не помітив раніше. Той, видно, повернувся пізніше або пересувався окремо. Грубе лице, шрам через щоку, у руці — пістолет, ствол якого впирався у скроню дівчини.
— Жодного руху, — гаркнув бандит, відступаючи назад. — Відпустиш ствол — вона виживе. Врубиш дурня — шмарклі по піску збиратимеш.
Артур зупинився. Погляд холодний, обличчя — ніби з каменю. Він не підняв рук, не кинув зброї. Але також не рухався.
— Чуєш? Я сказав — кинь!
— Я тебе почув, — спокійно мовив Артур. — Ти знаєш, на чиїй землі стоїш?
Розвідник нервово ковтнув, натиснувши дулом сильніше.
— Мені байдуже. Я отримав наказ збирати дані. А ви — сміття на шляху.
— Тоді чому ти тремтиш? — прошепотів Артур і раптово рвонувся вбік, дістаючи кинджал із поясу.
Постріл пролунав, але куля лише зачерпнула пил за ним. Артур за секунду опинився за уламком — постріл, ще один.
Моргана зойкнула, але не втратила самовладання — ухилилась убік, саме тоді, коли Артур, миттєвим ривком діставшись флангу, стрибнув на нападника.
Вони впали разом у пилюку, з гуркотом і короткою боротьбою. Пістолет відлетів убік. Артур швидко перекрутив нападника на живіт і заломив йому руку. Той пручався, гарчав, але з кожною секундою слабшав під тиском Артура.
— Живий, — видихнув Артур, фіксуючи руки нападника пластиковими стяжками, які завжди носив із собою. — І так буде ще деякий час.
Розвідник плюнув у пил.
— Закінчиш ти мене все одно, собачий син.
— Не сьогодні, — Артур підняв його за комір і притяг до пікапа. — А якщо будеш співпрацювати, можливо, навіть завтра прокинешся.
Моргана мовчки підібрала пістолет нападника, трохи тремтячими руками. Її погляд був сповнений змішаних почуттів — страх, полегшення, але й щось нове… Вона побачила в Артурі не просто героя, а когось, хто дає шанс навіть ворогу.
Артур штовхнув полоненого до задньої частини пікапа, прикував до внутрішньої труби.
— Маємо пару питань до тебе. Відповіси — матимеш шанс вижити. Збрешеш — твої останки залишаться гнити тут, у пісчаному вітрі.
— Ти думаєш, що я боюся смерті? — буркнув той.
— Ні, — сухо відповів Артур. — Але я впевнений, що ти боїшся болю.
Він закрив двері пікапа, перевірив навантажене спорядження та звернувся до Моргани:
— Ми їдемо. Поговоримо з ним, коли будемо далі від цього місця.
Вона кивнула. Артур увімкнув двигун, і пікап рушив далі — крізь розпечений пісок, тіні бетонних руїн і згарищ, туди, де межа між зонами була лише умовною лінією, за якою ховались нові небезпеки.
