Заправка була давно мертвою — бензобаки вирізані, електрощити знищені, дах прогорів ще за часів перших боїв. Артур залишив авто за кілька кварталів звідси, під розбитим торговим центром. Тайник він облаштував роками раніше — виритий вручну під заваленим входом, де колись продавали дешеві смартфони і солодку газовану воду. Він мав ще три таких по місту.
Довіра тут нічого не вартувала, навіть до себе.
Залишивши заправку позаду, Артур рушив далі. Вулиці старого міста були порожні, затягнуті пилом і спекою. Колись тут кипіло життя — він чув ці історії від тих, хто ще застав ті часи. Дороги повні машин, магазини світяться, люди ходять усміхнені, з кавою в руках.
Казка, яку він ніколи не бачив. Його світ почався вже після кінця.
Коли держави, зламавшись під тягарем катастроф і жадоби, випустили ядерні ракети, планета здригнулась. Війна поглинула міста, кордони стерлись, уряди зникли, а потім — сонце. Ослаблена атмосфера не витримала. Земля висохла, вітер приніс пісок. І так зруйнований світ перетворився на палаючу пустелю, де жити означало воювати, красти і вбивати.
Артур ішов повільно, безшумно, не дозволяючи думкам затуманити слух. Кожен скрип, кожен зламаний шмат бетону — потенційна загроза. Він вивчив це місто, як власну зброю.
Але сьогодні щось було інакше.
Раптом — холодок по шкірі. Інстинкт.
Він різко пригнувся і кинувся вбік, падаючи за уламки бетонної колони.
Постріл!
Куля розірвала повітря і вдарилась у стіну, де він був мить тому. Камінчики обсипалися на спину. Артур затамував подих. Очі перебігли по дахах, вікнах, зруйнованих поверхах.
Він не бачив стрільця. Але той бачив його.
