Повітря тремтіло від спеки. Пісок скрипів під важкими черевиками, забивався в кожну зморшку, кожен шов одягу, хрумтів на зубах. Артур ішов повільно, уважно озираючись навколо. Старе місто лежало перед ним — бетонні скелети колишніх багатоповерхівок, перевернуті машини, обгорілі рекламні щити. Колись тут жили тисячі людей. Тепер — лише відлуння минулого й запах іржі.
У рюкзаку — три пляшки води, два консервовані пайки, одна аптечка, і найголовніше — гвинтівка з одинадцятьма патронами. Саме одинадцять. Лот, правитель їхньої безпечної зони, чітко розрахував: один для кожного з трьох можливих ворогів у дорозі, ще кілька — на втікача, і дві — на “випадок”. Артур давно зрозумів, що “випадок” — це натяк. Якщо щось піде не так — або сам себе, або тебе хтось інший. Інакше не виживеш.
Він працював на Лота вже три роки — з тих пір, як його власна колонія була стерта з лиця землі рейдерами. Безпечна зона Лота виглядала як рай: укріплені стіни, охорона, техніка, навіть електрика — все трималося на дисципліні, страху й таємниці. Сам Лот не виходив за межі штабу, але тягнув за нитки краще за будь-якого генерала. Його головна сила — боєприпаси. Виготовляв їх десь під землею, та про це знали одиниці. Артур — не з них.
Зрадник, якого він шукав, звався Кай. Колись — права рука Лота. Хитрий, мовчазний, холодний. Завжди виконував накази без запитань. І от — зрада і втеча. Харчі, паливо, зброя. І зник. Без пояснень, без слів.
Чому? Що сталося?
Артур перевірив гвинтівку, намагаючись не думати про питання. Його справа — знайти. А далі… подивимося. В старому місті завжди було небезпечно: мисливці, дикі, хворі, раптові піщані бурі. Але найбільша небезпека — це людина, яка знає всі маршрути, всі правила гри… і вирішила грати проти.
Він стишив крок і зупинився біля зруйнованої заправки. Сліди шин. Свіжі.
Кай десь поруч...
