Дорога до кордону була пустою.
Пісок, залишки стовпів, і зрідка — обгорілі кістяки машин. Артур мовчав. Руки міцно тримали кермо, очі — на горизонті.
Моргана сиділа збоку, завернута в стару куртку, яку він кинув їй ще дорогою. Її пальці стискали обшарпаний термос з водою. Вона говорила. Більше для себе, ніж для нього.
— Колись я жила у сховищі. Нас було п’ятеро. Потім троє загинули. Один... продав мене. Я втекла. Думаю, він помер — або стане їжею для псів.
Артур не відповів.
— А ти... Тебе всі бояться, так? Але ти не такий. Інакше ти б не врятував мене.
Тиша.
Вони зупинились ближче до вечора. На обрії вже виднілись уламки старого комунального блоку — будівля зі скляними залишками, побита вітрами, але ще трималась.
Артур зайшов першим. Перевірив кімнати. Потім — повернувся і кивнув:
— Залишимось тут на ніч.
Вони не розпалювали вогонь. Тільки ліхтарик, спрямований в підлогу. Моргана сиділа на підлозі, спершись на стіну. Він — біля дверей, звично, зі зброєю поруч.
— Я знаю, що ти не довіряєш мені, — прошепотіла вона.
— Не в цьому справа, — тихо відповів Артур. — У світі, де ми живемо, краса — це вирок.
Вона мовчки глянула на нього.
— Якщо ми повернемося до моєї зони... Бос забирає собі всіх. Якщо побачить тебе — забере. Я не зможу нічого зробити.
— То що, краще вмерти тут?
— Ні. Але ти повинна знати, куди йдеш. Бо вибору більше немає.
Вона підійшла ближче. Її погляд був твердим — не звабливим, а рішучим.
— Я зроблю все, що скажеш. Не тому, що боюсь. А тому що знаю — ти не зрадиш.
Артур не рухався. Вона торкнулася його плеча, обережно, майже несміливо. Поглядом шукала дозволу.
Коли він не відсторонився — вона сіла поруч. І в цю ніч вони були разом — не з пристрасті, не з бажання, просто просиділи поруч, розділяючи тишу і втому, кожен із власними думками.
Ранок настав повільно. Сонце ще не виглядало з-за горизонту, але небо вже набирало мідного відтінку. Артур сидів на уламку стіни з автоматом на колінах, дивився вдалину і слухав, як дихає пустеля. Морґана спала, схилившись поруч, загорнута в куртку, яку він їй залишив.
Коли вона прокинулась, Артур уже перевіряв спорядження. Вони не сказали ні слова. Вона зрозуміла — ніч була мовчазним моментом довіри, не більше. Він не відштовхнув її, але й не впустив ближче. Ще ні.
Вони рушили далі, тримаючись ближче до руїн, уникаючи відкритого простору. Морґана йшла трохи позаду, спостерігаючи за Артуром. Його мовчання було важким, але спокійним. Вона не наважувалась порушити тишу.
— Куди ми тепер? — нарешті обережно спитала вона.
— До кордону, — коротко відповів Артур, не обертаючись.
Вона більше не питала.
