Пісок хрумтів під колесами, а небо, ніби висушене до краю, палало білим. Артур тримався траси, яка колись, можливо, вела до аеропорту чи торгового центру — тепер це просто вузька смуга асфальту, роз’їдена часом і кислотними дощами.
І тоді він побачив рух.
Спершу — силуети. Потім — звук. Гарчання. Лай. Вереск.
Зграя.
П’ятеро — може шість — істот, схожих на собак лише загальною формою. Їх шкіра обвисла клаптями, деінде лисіла, з очима, які світились жовтим. Вони бігли зграєю, швидко, з напругою хижаків, що не їли вже дні.
Перед ними — дівчина.
Босонога, закривавлена, у порваному комбінезоні, вона петляла між уламками авто і бетонними залишками, але з кожним ривком відстань між нею і зграєю скорочувалась.
Артур загальмував. Хапання за зброю було рефлекторним. Він міг проїхати повз. Але не поїхав.
Двері клацнули. Один постріл — голова переднього "пса" розсипалась червоним пилом. Другий — у горло наступному. Зграя розгубилась, заскавчала, та не встигла змінити курс, як Артур витяг ніж і вже зустрів останніх із них у ближньому бою.
Один з них укусив за плече — не до кістки, але відчутно. Артур скривився, ударив тричі — і все стало тихо.
Дівчина лежала, притиснувшись до розбитого колеса вантажівки. Її груди ходили швидко, в очах — страх і щось інше. Вона була дуже гарна, з рудим розпатланим волоссям і дивною, майже нереальною красою — мов занадто чиста для цього світу.
— Ти... врятував мене, — прохрипіла вона.
— Міг не встигнути, — відповів Артур, перевіряючи набої.
— Як тебе звати?
Він поглянув на неї — коротко. Не відповів.
— Я Моргана. Сама. Вже тиждень. Я... можу бути корисною. Готую. Мию. Я вмію не заважати. Просто не залишай мене тут.
Вона встала і підійшла ближче. Торкнулась його руки, наче мимохідь. Її губи трохи тремтіли, але в очах — була вже не тільки вдячність, а й розрахунок.
— Я не зайва, правда? — промовила тихо, ближче, ніж треба. — Я навіть нічого не прошу. Просто місце на сидінні. А якщо захочеш чогось… — її пальці ковзнули по його грудях. — Я ж бачу, ти не з тих, хто боїться...
Артур не відповів одразу. Подивився на неї — уважно. Її дихання, подряпини, втому. Та вона вже використовувала всі свої сили, аби не залишитись тут, серед кісток і пилу.
— Злазь з дороги, — сказав він нарешті.
— Що? — Моргана здригнулась.
— Якщо хочеш їхати — сідай. Але зайвого не треба. Я не твій герой.
Дівчина кивнула, швидко, з розумінням. Обійшла з іншого боку пікапу й застрибнула в кабіну, стискаючи руки між коліньми.
Артур витирав лезо ножа об плащ і знову сів за кермо.
Попереду ще був кордон — а з такими супутниками не завжди знаєш, що чекатиме раніше: чужі кулі, голод, чи ще одна несподіванка.
