Попередження: вбивство, згадка зґвалтування
Я стояв у полі. У руках у мене було дві пари кубиків, які були чиїмось подарунком. Не від батька, який ніколи й на думці подібне не мав. Не від матері, що часом не впізнає мене. Я поняття не мав, хто подарував їх. Можливо, король, що відвідував нас, а, може, прихильник?
Вони були вирізані зі слонової кістки, з оніксовими вставками, гладкі на дотик. На дворі пізнє літо, дихання у мене було тяжке, коли я тікав з палацу. З дня перегонів мені назначили людину, яка тренуватиме мене у всіх видах спортивного мистецтва нашого королівства: бокс, бої на списах та мечах, кидання диска. Проте я втік від того чоловіка і нині відчував запаморочливу легкість самотності. Це було вперше за кілька тижнів, коли я міг залишитися наодинці.
Тоді з’явився хлопчик. Ім’я йому було Клісонім, син одного з дворян, якого часто можна побачити у палаці. Він був старший, дужий та неприємно м’язистий. Його очі помітили відблиск кубиків у моїй руці. Він зиркнув на мене і простягнув руку.
— Дай поглянути.
— Ні, — не хотів, щоб його брудні та товсті пальці торкалися їх. І хоч малий, однак я все ще принц. Хіба я не маю право відмовити?
Та ці благородні сини звикли змушувати мене робити те, що їм заманеться: знали, що мій батько не заступиться.
— Я хочу їх.
Поки що він не погрожував. Я ненавидів це, адже це я мав би погрожувати.
— Ні.
Хлопець зробив крок до мене.
— Віддай їх мені.
— Вони мої, — я вишкірився і гаркнув, як собака, яка бореться за недоїдки на столі.
Клісонім наблизився, аби забрати їх, але я штовхнув його назад. Він впав, і мені стало радісно.
Йому ніколи не отримати те, що належало мені.
— Гей! — гиркнув він.
Я був маленький, подейкували, що ще й дурний. Якби він зараз відступив, то це була б ганьба.
Клісонім наблизився до мене з червоним обличчям. Сам того не очікуючи, я зробив крок назад.
— Боягуз, — вишкірився він.
— Я не боягуз, — вигукнув я, відчуваючи, як теплішає шкіра.
— Твій батько так не думає, — навмисно сказав він. — Чув, як він казав про це моєму батькові.
— Це не так, — хоч і знав, що він точно казав.
Хлопець ступив ближче та підняв кулак.
— Кличеш мене брехуном?
Я знав, що зараз він мене вдарить, просто очікує підходящого приводу. Мені уявилося, як батько промовляє це.
Боягуз.
Поклавши руки на його груди, я щосили штовхнув хлопця. Наші землі були вкриті травою та пшеницею. Падіння не мало б бути болісним.
Ні, це просто виправдання. На землі також були камені. Голова Клісоніма з глухим звуком впала на одне з таких. Мені вдалося побачити здивований блиск в його очах. А тоді земля навколо нього почала вкриватися кров’ю.
Жах стискав горло, а я витріщався на те, що накоїв. Ніколи раніше не доводилося бачити людську смерть. Бики та кози — так, — навіть знекровлене тіло риби. І я споглядав їх всюди: на картинах, гобеленах, на чорних фігурках, що були випалені на наших тарілках. Але ніколи — цих хрипів, задухи і конвульсій. Запах гною.
Я втік.
Коли мене трохи пізніше знайшли, я обіймав вузлуваті коліна під оливковим деревом. Був млявим та блідим, оточений власним блювотинням. Кубики десь згубилися у вирі подій. Батько злісно дивися на мене, його губи піднялися, демонструючи жовті зуби. Один жест, і слуги підняли мене, щоб віднести всередину.
Хлопчикові батьки вимагали негайного заслання або смерті. Вони були не останніми людьми королівства, а це був їхній старший син. Вони дозволили б королю палити їхні поля чи ґвалтувати їхніх дочок, аби тільки грошима платили. Проте ніхто не має права чіпати чужих синів. За це вельможі почали б бунт. Усі знали правила і чіплялися за них, щоб уникнути анархії, що вже висіла на волоску від нас. Кровна ворожнеча. Слуги зробили знак проти зла.
Батько провів життя у спробах зберегти своє королівство і не ризикнув би втратити все через такого сина, як я, коли спадкоємця та утробу, здатну його виносити, отримати так легко. Тож він погодився. Я маю бути вигнаним та вихованим іншим правителем. В обмін на золота з мою вагу вони б виростили мене мужнім. У мене б не було ні батьків, ні родинного прізвища, ні спадку. У наші дні це вважалося гіршим за смерть. Батько ж був практичним чоловіком. Золото в мою вагу вартувало менше, ніж витрати на розкішні похорони, які вимагала смерть спадкоємця.
Так і виявилося, що в десять років я став сиротою та опинився у Фтії.
***
Крихітна Фтія, розміром з дорогоцінний камінь, була найменшою нашою країною, розташованою на північному вигині між хребтами гори Отріс та морем. Тутешній король Пелей був тим самим улюбленцем богів: не напівкровка сам, але розумний, мужній, гарний, більш благочестивий за всіх своїх однолітків. У нагороду божества запропонували йому в дружини морську німфу. Це вважалося у них найбільшим знаком поваги, бо, звісно, який смертний не хотів би злягти з богинею та привести від неї сина? Божественна кров очищує наш брудний рід, породжує героїв з пилу та глини. Ця богиня принесла ще більшу обітницю: Долі передбачили, що її син набагато перевершить свого батька. Родовід Пелея не був би перерваний. Але, як це часто буває з подарунками богів, був нюанс. Богиня сама цього не бажала.
Усі знали історію про захоплення Тетіди, геть мені вона була відома. Боги вказали Пелею на секретне місце на березі моря, де вона полюбляла сидіти і попередили, аби той не витрачав час на пропозиції, адже морська німфа ніколи б не погодилася на одруження зі смертним. Вони наголосили королю на тому, що станеться, коли він зловить її. Усе тому, що Тетіда була хитрою, як і її батько Протей — слизький морський старець, і знала як змусити свою шкіру перетворитися на тисячі різних форм хутра, пір’я та м’яса. І хоча дзьоби, пазурі, зуби та жалючі хвости здерли б з нього шкіру, Пелей не мав би відпускати її.
Пелей був побожним і слухняним чоловіком, виконував все, що боги йому накажуть. Він чекав, поки Тетіда з довгим і чорним, немов конячий хвіст, волоссям з’явиться з сіруватих хвиль біля моря. Тоді він схопив її, тримаючи міцно і не зважаючи на її жорстоку боротьбу, доки обидва не виснажилися, задихані та подряпані піском. Кров з ран, завданих йому, змішалася з кров’ю з її лона від розриву дівочої пліви. Її опір вже нічого не значив: позбавлення цноти прирівнювалося до шлюбної обітниці.
Боги змусили її заприсягтися провести принаймні рік на землі зі своїм смертним чоловіком і вона виконувала обіцяне, як обов’язок, весь час залишаючись мовчазною та похмурою. Тепер, коли він пригортав її, Тетіда не трудилася звиватися в протесті та вириватися. Натомість вона лежала напружена та тиха, холодна і волога, як стара риба. Її неохоче лоно породило лише одну дитину. Коли обітниця була виконана, німфа вибігла з дому й пірнула назад у море.
Вона поверталася лише щоб навідати хлопчика, ніколи з іншої причини й ніколи — надовго. Решту часу дитина зростала з вихователями та нянями під наглядом Фінікса, найбільш вірного радника Пелея. Чи шкодував він колись про подарунок від богів? За звичайних обставин жінка, знайшовши собі чоловіка з Пелеївою лагідністю і усмішкою, була б щаслива. Для морської німфи Тетіди ж ніщо не могло затьмарити його ваду смертної посередності та бруду.
***
Через палац мене провів слуга, імені якого я не розчув. Чи, можливо, він не назвав його. Зали були менші, ніж удома, немов стримані скромністю королівства, де знаходилися. Стіни та підлога вибудувані з місцевого мармуру, світлішого, ніж на півдні. Мої ноги здавалися темними на фоні цієї блідості.
З собою у мене не було нічого. Мої нечисленні речі несли до моєї кімнати, а надіслане батьком золото було на шляху до скарбниці. Я відчував дивну паніку, коли розлучався з ним. Протягом усієї довгої подорожі воно було моїм супутником та нагадувало, що я хоч чогось вартий. Вміст мішка давно був відомий напам’ять: п’ять келихів з вигравіруваними ніжками, важкий кулястий скіпетр, намисто з кованого золота, дві декоративні статуї птахів та різна ліра з позолоченими краями. Останнє, як відомо, є обманом. Дерево було дешевим, розповсюдженим і важило багато, займало місце, яке варто було б набити золотом. Проте ніхто б не міг заперечити, що ліра виявилася гарною. Частина приданого моєї матері. Коли ми їхали, час від часу я повертався до мішка, щоб погладити поліроване дерево.
Я припустив, що мене ведуть до тронної зали, де я маю стати на коліна та висловити свою подяку, але слуга раптово зупинився біля бічних дверей. Він сказав, що король Пелей був відсутній, тож замість нього я маю повстати перед сином короля. Це збентежило мене. Це не те, до чого я готувався, і не те, для чого я старанно репетирував слова на ослячій спині. Пелеїв син. Я все ще пригадував темну стяжку на світлому волоссі, як його рожеві п’ятки блискали вздовж доріжки.
Це те, яким має бути син.
Хлопець лежав на широкій та вкритій подушками лаві, з балансуючою лірою на животі. Пальці смикали струни. Він не почув, як я увійшов, чи просто вирішив не дивитися. Так я вперше почав розуміти своє місце тут. До цієї миті я був принцом, очікуваним та оголошеним. Зараз же стояв, як нікчема.
Я зробив ще крок вперед, потер ногу об ногу, його голова схилилася у мій бік, щоб поглянути. За п’ять років, які пройшли з часу, коли я бачив його востаннє, його обличчя переросло свою дитячу округлість. Я роззявив рота від побаченої краси темно-зелених очей, жіночних рис. Це викликало хвилю неприязні. За ці роки я сам не змінився ні на краще, ні на гірше.
Хлопець позіхнув, його очі важко заплющилися.
— Як тебе звати?
Його королівство було половиною, чвертю, восьмою частиною володінь мого батька, я вбив хлопця на батьківщині, за що був відісланий, а він досі не знав мого імені. Мої щелепи стиснулися від небажання говорити.
Хлопець повторив голосніше:
— Як тебе звати?
Першого разу моє мовчання можна було списати на те, що я не почув його. Зараз же цей номер не пройде.
— Патрокл, — це ім’я батько нерозсудливо дав мені при народженні в надії. Зараз воно гірчило на язиці. «Батькова честь» значило воно. Я почекав, поки він сформулює жарт, скаже дотепну дурню про мою ганьбу. Цього так і не сталося. Можливо, він просто ідіот.
Хлопець повернувся на бік, обличчям до мене. Золоте пасмо наполовину впало на очі, але він здув його.
— Мене звати Ахілл.
Я трохи підняв підборіддя на знак того, що знаю. З мить ми розглядали один одного. Потім він кліпнув раз і позіхнув, його рот розкрився широко, як у кішки.
— Вітаємо у Фтії.
Я виріс в осуді, тож знав, що це речення значить, що я вільний йти.
***
Того обіду я виявив, що був не єдиним вихованцем Пелея. Скромний король виявився багатим на покинутих синів. Ходили чутки, що колись він сам був втікач, тому зараз ставився до подібних до себе в дитинстві з милосердям. Моє ліжко було солом’яним матрацом у довгій казарменій кімнаті, наповненій іншими хлопцями, що або сварилися, або лежали без діла. Слуга показав, куди можна покласти речі. Декілька дітей підняли свої погляди, дивилися на мене. Я впевнений, що хтось з них заговорив, питаючи моє ім’я. Впевнений, що поділився ним. Вони повернулися до ігор. Нікого важливого. Підійшовши до свого ліжка на дерев’яних ногах, я став чекати вечері.
Нас покликали їсти в сутінках за допомогою бронзового дзвону, що лунав десь з глибини палацу. Хлопці кинули свої ігри та вибігли в коридор. Все тут було побудоване за принципом кролячої нори, сповненої поворотів, коридорів та раптових кімнат на шляху. Я мало не спіткнувся об п’яти хлопця попереду, адже боявся відстати та загубитися.
Приміщенням для трапези була довга зала в передній частині палацу, вікна якої виходили на підніжжя гори Отрис. Тут було достатньо їжі, щоб нагодувати всіх нас багато разів. Пелей відомий як король, який любить приймати гостей та розважати їх. Ми сиділи на дубових лавах за столами, сповненими подряпин від багатьох років сервірування тарілок. Їжа була простою, але багатою — солона риба, товсті шматки хліба з пряним сиром. Тут не було м’яса кіз чи биків, то подавали лише на свята або для членів королівської родини. У іншій частині кімнати я помітив спалах світлого волосся у світлі смолоскипів. Ахілл. Він сидів з групою хлопців, чиї роти були роззявлені від сміху над тим, що він сказав чи зробив. Це те, яким мав бути принц. Я дивився на свій хліб, зерна якого грубо терлися об пальці.
Після вечері було дозволено робити, що заманеться. Деякі хлопці зібралися у кутку для гри.
— Хочеш погратися? — запитав один з них. Його волосся все ще по-дитячому кучерявилося. Він молодший за мене.
— Погратися?
— У кубики, — він розкрив руку, щоб показати різьблену кістку, вкриту чорною фарбою.
Я здригнувся й відступив.
— Ні! — сказав голосніше, ніж варто було.
Він здивовано глипнув на мене.
— Добре, — хлопець знизав плечима хлопець та пішов.
Цієї ночі мені наснилося мертве тіло на землі, чий череп був розколотий, мов яєчна шкаралупа. Він мене переслідував. Кров текла темна, як розлите вино. Його очі розплющені, губи ворушилися. Я закривав вуха руками. Кажуть, голоси мертвих здатні зводити з розуму живих. Я не мав його чути.
Я прокинувся від жаху, сподіваючись, що кричав не надто голосно. Сяйво зірок ззовні було єдиним джерелом світла, місяця не видно. Моє дихання у тиші здавалося тяжким, і болотяний очерет матраца тихо потріскував піді мною, потираючи своїми «пальцями» мені спину. Присутність інших хлопців не тішила — мертві приходять помститися незалежно від кількості свідків.
Зорі закрутилися, десь по небі прокрався місяць. Коли мої очі заплющилися, він знову чекав на мене, вкритий кров’ю та блідий обличчям, мов кістка. Звісно, він тут. Жодна душа не бажала бути посланою до Підземного Світу завчасно. Вигнання могло заспокоїти живих, але воно не впливало на мертвих.
Я прокинувся з сухими очима, кінцівки здавалися важкими та не робочими. Інші хлопці кружляли навколо мене, одягаючись в очікуванні на сніданок та початок нового дня. Чутки про моє дивацтво швидко поширилися, тож молодший хлопчик більше не підходив до мене ні з кубиками, ні для будь-чого ще. На сніданку пальці штовхали хліб у глотку, я ковтав механічно. Мені налили молока, я випив. Після їжі нас повели на освітлений сонцем майданчик для тренування зі списами та мечами. Тут я відчув весь сенс доброти Пелея. Добре навчені та винні йому, одного дня ми перетворимося на хорошу армію.
Мені дістався спис. Мозолиста рука поправила мою хватку раз, потім ще раз. Кинувши його, я потравив у край дубової мішені. Вчитель видихнув та передав мені другий спис. Мої очі мандрували серед інших хлопців у пошуках сина Пелея. Його тут не було. Я ще раз поглянув на дуб, кора якого вкрита порізами та тріщинами, звідки сочилася смола. І кинув знов.
Сонце досягло найвищої точки та залишилося висіти так. У горлі в мене було сухо та жарко від розпеченого пилу, яким довелося дихати. Коли вчителі відпустили нас, більшість хлопців побігли на пляж, де ще вирував легкий морський вітерець. Там вони грали в кубики та бігали, викрикуючи жарти на різких північних діалектах.
Мої очі були важкими, руки боліли від ранкової напруги. Я сидів під чагарниковою тінню оливкового дерева та дивився на морські хвилі. Ніхто не говорив зі мною. Мене було легко ігнорувати. Серйозно, це не дуже відрізняється від того, що було вдома.
***
Наступний день був таким самим, ранішні виснажливі вправи та потім довгі післяобідні години на самоті. Уночі місяць ставав все меншим і меншим. Я дивився на нього, поки міг бачити, і навіть коли заплющував очі жовта крива яскраво світилася на тлі темряви моїх повік. У мене була надія, що вона зупинить мене від бачення того хлопця. Наша богиня мертвих обдарована магією, владою над смертю, вона може прогнати сни, якщо буде на те бажання.
Вона цього не зробила. Хлопець приходив ніч за ніччю, зі своїми випученими очима та розколотим черепом. Часами він повертався та показував мені отвір в голові, з якого звисала м’яка маса його мозку. Часами він тягнувс
я до мене. Я прокидався, захлинаючись від жаху та дивлячись у темряву до самого світанку.
