Єдиним полегшенням для мене була трапеза у продовгуватій їдальні. Тут ніби й стіни не тиснули на мене так сильно, і пил з тренувального майданчика не впивався в горло. Гудіння постійних голосів затихало, коли вони були набиті шматками страв. Я міг сидіти з їжею сам-на-сам і повертати дихання до норми.
Прийоми їжі були єдиним часом, коли доводилося бачити Ахілла. Його дні були відокремленими, як і гоже принцові; сповнені обов’язків, до яких ми не були причетні. Утім, щодня він їв з нами, ходив між столами. У всьому залі його краса сяяла, як вогонь — жива та яскрава, вона мимоволі привертала мій погляд: пухкі губи вигнуті у формі лука, аристократично прямий ніс. Коли він сидів, його кінцівки не були кривими, як у мене, а стояли витончено, немов зійшовши з рук справжнього скульптора. Але, мабуть, найдивовижнішою була його чарівна невинність. Ахілл не чепурився й не дувся, як це робили інші шляхтичі. Певно, він не усвідомлював свого впливу на хлопців навколо. Хоча може й усвідомлював, бо мені вдавалося уявити картину: інші хлопці, як собаки у нетерплячці, товпилися навколо нього з висунутими язиками.
Я спостерігав за цим зі свого місця за столом, стискаючи у руках шмат хліба. Моя заздрість була гостра, як вістря, тверда, як кремінь, та гаряча, мов іскра.
Одного дня Ахілл сів ближче до мене, ніж зазвичай. Всього за один стіл від мого місця. Його запорошені ноги шарпали по підлозі, поки він їв. Вони не були потріскані й мозолисті, як у мене, натомість видавалися рожевими та солодко-коричневими від осілого бруду.
«Принц» — посміхнувся я про себе.
Він повернув голову, немов міг почути мої думки. На секунду наші очі зустрілися і я відчув, як тіло пронизує шок. Я швидко відвів погляд та перемкнув увагу на хліб. Щоки у мене були гарячі, а тілом пройшлися сироти. Коли мені знову стало наснаги поглянути вверх, Ахілл уже відвернувся та говорив з іншими хлопцями.
Після цього разу я став розумнішим та завжди тримав голову опущеною, тільки очі рухалися під час спостережень. Та Ахілл і в цьому мене перевершив. На останній вечері він повернув голову та зловив мій погляд раніше, ніж я зміг вдати байдужість. Ці секунди, навіть половини від секунд, були єдиним моментом за день, коли у мене вирували всередині всі почуття одночасно. Раптові відчуття у животі, невгамовний гнів. Мов риба, готова пійматися на гачок до рибалки.
***
На четвертий тиждень мого вигнання я зайшов у їдальню та побачив, як Ахілл сидить за моїм столом. Подумки я називав його своїм, оскільки мало хто розділяв його зі мною. Тепер через нього лавки були наповнені хлопцями, що штовхалися між собою. Я завмер, опинившись посередині між люттю та бажанням втекти. Лють перемогла. Це моє місце, він не мав права мене виганяти, попри кількість хлопців, яку привів з собою.
Я всівся на останнє порожнє місце, плечі напружились, мов перед бійкою. Навколо хлопці розмовляли про спис та пташку, що загинула на березі моря, згадували про весняні змагання. Я не чув їх, бо його присутність була як камінь в черевику, який неможливо ігнорувати. Шкіра кольору щойно віджатої оливкової олії, гладка, як поліроване дерево, без струпів та плям, які були у всіх нас.
Вечеря добігла кінця, тарілки були чистими. Жовтогарячий жнивний місяць висів у сутінках за вікнами їдальні. Проте Ахілл зволікав, відкидав волосся від своїх очей, що відросло за тижні, які я перебував тут. Він потягнувся до миски на столі, сповненої інжиру, й зібрав кілька плодів у руки.
Скинувши зап’ястя, він підкинув їх у повітря: перший, другий, третій; та став жонглювати так легко, що у них геть шкірка не зазнала шкоди. Потім додалися четвертий та п’ятий. Хлопці вигукували та плескали. Більше, більше!
Фрукти летіли так швидко, що кольори змішувалися. Здавалося, вони не торкалися його шкіри, крутилися самі по собі. Жонглювання було трюком низькорангових акторів та жебраків, але він зробив з цього щось інше. Живий малюнок, намальований прямо в повітрі, такий гарний, що й мені не виходило вдавати байдужість.
Його погляд, що слідкував за фруктами кругами, перемигнувся на мене. Я не мав часу відвести погляд перед тим, як він промовив м’яко, але виразно:
— Лови.
Один з плодів вискочив з живого малюнку прямо на мене. Він впав прямо на чашу з моїх долонь, м’який та трохи теплий. Звісно, хлопці аплодували.
Один за одним Ахілл спіймав підкинуті фрукти й повернув їх назад на стіл з уклоном виконавця. Окрім останнього, який він з’їв. Темна м’якоть легко піддавалася зубам, оголювала рожеву кістку. Плід був стиглим, сповненим соку. Без задньої думки я підніс один, який він мені кинув, до губ. Солодкий присмак заполонив рот, шкірка танула на язиці. Мені вперше сподобався інжир.
Ахілл підвівся і хлопці хором попрощалися. Мені подумалося, що він погляне на мене ще раз, але він лише повернувся спиною та попрямував до своєї кімнати на іншому боці палацу.
***
Наступного дня Пелей повернувся до палацу і мене привели у його тронну залу, різко пахучу та задимлену через згорання тисового дерева. Я належним чином став на коліна, привітався й отримав ту славнозвісну добру усмішку.
— Патрокл, — відповів я на його запитання. У мене майже з’явилася звичка називати своє ім’я без шанобливої згадки батькового перед ним.
Пелей кивнув. Він здавався мені старим, згорбленим, але йому було не більше п’ятдесяти, як моєму батьку. І він не виглядав, як людина, здатна перемогти богиню чи привести на світ таку дитину, як Ахілл.
— Ти тут, бо ти вбив одного хлопця. Чи ти усвідомлюєш свій злочин?
Це була жорстокість дорослих. Чи ти усвідомлюєш?
— Так, — я відповів. Міг би розповісти більше: про сни, які залишали мене розгубленим, із закипаючою кров’ю у венах, майже крики, які дряпали мені горло, коли я їх ковтав, як зорі оберталися й оберталися у моїх безсонних очах вночі.
— Вітаємо тебе тут. Ти все ще можеш стати хорошою людиною, — його голос був сповнений втіхи.
***
Пізніше цього дня, може, від нього, може, від слуг, хлопці зрештою дізналися причину мого вигнання. Це було очікувано, мені часто доводилося чути, як вони пліткують про інших, адже чутки були єдиною розмінною монетою, за яку можна було щось отримати. І все ж зміни застали мене зненацька, страх і захоплення, що розквітали на їхніх обличчях, коли я проходив повз. Тепер навіть найсміливіший з них прошепотів би молитву, якби доторкнувся до мене. Погану вдачу було легко спіймати, але Еринії, шиплячі духи помсти, не завжди старанні. Хлопці дивилися з безпечної відстані.
Чи вип’ють вони його кров, як думаєте?
Їхній шепіт душив мене, перетворював їжу в роті на попіл. Я відштовхнув від себе тарілку та став шукати вільні коридори чи зали, де міг би посидіти наодинці, за винятком випадкових слуг. Вузький світ навколо мене звузився ще більше — до тріщин у підлозі та різьблених завитків на кам’яних стінах. Вони скрипіли, коли я проводив по ним пальцями.
***
— Чув, що ти тут, — пролунав спереду голос, чистий, мов розталі льодові струмки.
Я підняв голову. То була комора, мої руки притискали коліна до грудей, навколо стояли банки з оливковою олією грубого віджиму. Мені наснилося, що я риба, позолочена сонячними променями, що вистрибувала з морської води. Уявні хвилі розчинилися, перетворившись знову на амфори та мішки із зерном.
Переді мною стояв Ахілл. Його обличчя було серйозним, зелені очі виблискували спокоєм, поки він дивився на мене. Мене вразило почуття провини. Я не мав бути тут, і це було чудово мені відомо.
— Я шукав тебе, — сказав він. Слова були безвиразними і не містили жодного натяку на емоцію, яку можна було б прочитати. — Ти не з'явився на ранковому тренуванні.
Моє обличчя почервоніло. Поруч з провиною повільно та тьмяно підіймався гнів. Він мав право карати мене, а я ненавидів його за це.
— Звідки ти знаєш? Тебе там не було.
— Учитель помітив твою відсутність та доповів про це батьку.
— І він підіслав тебе.
Я хотів змусити його почуватися жахливо через цю доповідь.
— Ні, я сам вирішив прийти, — голос Ахілла був холодним, але я бачив, як він трохи стиснув щелепу. — Я випадково почув їхню розмову і прийшов перевірити, чи ти не хворий.
Я не відповів. Він дивився на мене з хвилину.
— Мій батько розглядає можливість покарати тебе, — сказав Ахілл.
Він знав, що це означало. Покарання було тілесним, зазвичай публічним. Принців ніколи не карали, але я більше не був ним.
— Ти не хворий, — сказав він.
— Ні, — тихо відповів я.
— Тоді це не може бути твоїм виправданням.
— Що? — переляканий, я не зрозумів хід його думок.
— Твоє виправдання тому, де ти був, — його голос був терплячим. — Якщо скажеш, де був, то тебе не покарають. Які плани?
— Не знаю.
— Ти маєш щось сказати, — його наполегливість викликала у мене гнів.
— Ти ж принц, — я огризнувся.
Це його здивувало. Ахілл нахилив голову на бік, як збентежена пташка.
— І що?
— Ну то скажи своєму батьку, що я був з тобою. Це він пробачить, — це прозвучало більш впевнено, ніж відчувалося. Якби я говорив з батьком про іншого хлопця, його відшмагали б зі злості. Але я не був Ахіллом.
Між його бровами з’явилася дуже маленька зморшка.
— Я не люблю брехати.
Це була та сама невинність, яку висміювали інші хлопці. Навіть якщо він знав про це, то нічого не казав.
— Тоді візьми мене з собою на заняття, — сказав. — Тоді це не буде брехнею.
Його брови поповзли вверх. Він все ще розглядав мене. Ахілл був цілковито нерухомим. Такий тип тиші, на мою думку, не був властивий людям, — скоріше звіру, який застигнув, дослухаючись до лука мисливця. Я помітив, що теж затаїв дихання.
Тоді щось зрушилося на його обличчі. Він прийняв рішення.
— Ходімо.
— Куди? — я напружився. Можливо, тепер мене каратимуть за натяк на обман.
— На мої уроки гри на лірі. Тоді, як ти й сказав, це не буде брехнею. Після уроку поговоримо з моїм батьком.
— Зараз?
— Звісно, чому б ні? — він дивився на мене з цікавістю.
Чому б ні?
Тоді я встав для того, аби слідувати за ним. Кінцівки боліли від довгого сидіння на холодному камені, груди тремтіли від чогось, що я не міг точно назвати. І втечі, і небезпеки, і надії — всього разом.
***
Звивистими коридорами йшли мовчки і нарешті прийшли до маленької кімнати, у якій були лише велика скриня та стільці для сидіння. Ахілл вказав на один з них і я підійшов ближче. Шкіра натягнута на запасний дерев’яний каркас. Стільці музикантів. Я бачив їх лише коли барди приїздили грати батьку біля вогнища, що ставалося нечасто.
Ахілл відкрив скриню. Звідти дістав ліру та передав мені.
— Я не граю, — я відповів йому.
Він нахнюпився.
— Взагалі?
Дивно, але я виявив, що не хотів би його розчарувати.
— Мій батько не любив музику.
— І? Твій батько не тут.
Я взяв до рук ліру. На дотик вона була прохолодною та гладкою. Мої пальці ковзнули по струнах, пролунало дзижчання, майже нота. Це та сама ліра, з якою я бачив його у перший день, як прийшов.
Ахілл знову схилився перед скринею, дістав другий інструмент та підійшов, щоб доєднатися до мене. Він поставив ліру на свої коліна. Дерево було різьбленим, вкритим позолотою та сяяло від дбайливого догляду. То була ліра моєї матері, частина данини, яку батько відіслав разом зі мною.
Ахілл потягнув за струну. Нота утворилася тепла і дзвінка, солодка та чиста. Мати завжди підсувала стілець ближче до бардів, коли вони приїжджали. Так близько, що батько супився, а слуги шепотіли між собою. Я раптом пригадав темний блиск її очей, коли вона спостерігала за руками музикантів. Її обличчя виглядало майже спраглим.
Ахілл смикнув іншу струну, і нота, що пролунала, була глибшою за першу. Його рука повернулася до кілка, повернула його.
«Це ліра моєї матері», — майже сказав я. Ці слова крутилися на язиці, а позаду них тіснилися інші. — «Це моя ліра».
Але я так і не сказав нічого. І що б він мав відповісти на таку заяву? Тепер це його ліра.
Я сковтнув, горло відчувалося сухим.
— Це було гарно.
— Батько дав мені її, — він відповів недбало. Тільки ніжність, з якою він тримав інструмент, зупинили мене від того, аби почати гніватися. Він не помітив цього.
— Можеш потримати, якщо хочеш.
Дерево мало б бути гладке та знайоме, як моя шкіра.
— Ні, — відповів я, не звертаючи увагу на біль у грудях.
Я не плакатиму перед ним.
Він збирався сказати щось, але у цей момент увійшов учитель. Чоловік невизначеного середнього віку. У нього були мозолисті руки музиканта, які тримали власну ліру, вирізану з темного дерева.
— Хто це? — запитав він, голос різкий та голосний. Музикант, але не співак.
— Це Патрокл, — відповів Ахілл. — Він не грає, але хоче навчитися.
— Не на цій лірі, — рука чоловіка смикнулася вниз, щоб вирвати інструмент у мене. Інстинктивно мої пальці стиснулись навколо нього. Вона була не така гарна, як ліра матері, але все ще інструмент принца. Я просто не хотів здаватися і віддавати його.
І мені це вдалося. Ахілл спіймав руку вчителя за зап’ястя на половині шляху.
— На цій, якщо йому так хочеться.
Чоловік був розлючений, але не сказав більше нічого. Ахілл відпустив його, і той жорстко всівся на свій стілець.
— Починаємо, — тільки й мовив.
Ахілл кивнув та огорнув руки навколо ліри. У мене не було часу роздумувати над цим випадком, бо його пальці торкнулися струн. Усі думи відразу відступили. Мелодія була солодка та чиста, як вода, яскрава, мов лимон. Це була музика, яку я раніше ніколи не чув. Тепла, як полум’я, а текстура і вага, як у полірованої слонової кістки. Це водночас підбадьорило та заспокоїло. Кілька волосин впали вперед, зависли перед очима, доки він грав. Такі ж гарні, як струни ліри.
Він спинився, заправив волосся за вухо та повернувся у мій бік.
— Твоя черга.
Я похитав головою, сповнений чистими емоціями. Не хотів грати зараз, не коли міг натомість слухати його гру.
— Ти грай, — я відповів.
Ахілл повернувся до своїх струн і мелодія розцвіла знову. Цього разу він ще й співав, вливаючи свій акомпанемент до чистих, високих нот. Його голова трохи відкинулася назад, оголивши горло з м’якою та паленою шкірою. Легка усмішка торкнулася лівого кутка його губ. Сам того не зрозумівши, я нахилився вперед.
Коли Ахілл врешті замовк, у моїх грудях з’явилося дивне почуття втрати. Я спостерігав, як він піднявся, щоб покласти ліри та закрити кришку скрині. Потім він попрощався з вчителем, який розвернувся та пішов. Зайняло чимало часу прийти у себе та зрозуміти, що він очікує на мене.
— Тепер ми йдемо відвідати батька.
Я не зовсім довіряв собі у здібності формулювати речення, тому кивнув та послідував за ним з кімнати звивистими коридорами до короля.
