Розділ 2

Мене викликали на авдієнцію з королем. Пам’ятаю, як ненавидів довгу прогулянку тронною залою. Перед ним я став навколішки на кам’яну підлогу. Деякі королі вирішували покласти на неї килимок під коліна посланцям, які повідомляли довгі новини. Мій батько цього не робив. 

— Дочка короля Тіндарея нарешті готова до одруження, — промовив він.

Мені відомо це ім’я. Тіндарей був правителем Спарти і володів величезною часткою найродючіших південних земель, які так хотілося мати моєму батьку. Чув я і про його дочку, яка, за чутками, є найгарнішою дівчиною серед усіх жінок всіх королівств. Її мати, Леда, кажуть, провела ніч із самим Зевсом, королем богів, перетвореним на лебедя. За дев’ять місяців з її утроби народилося дві двійні — Кліместра та Кастор від її смертного коханого та Єлена з Полідевком, сяйливі лебедята, від бога. Але, як відомо, з богів були такі собі батьки. Це означало, що Тіндарей мав розділити спадщину між усіма дітьми.

Я не промовив жодного слова стосовно батькової новини. Такі речі для мене не мали жодного значення.

Батько прокашлявся, що прозвучало особливо голосно у тихій залі.

— Було б добре, якби вона стала частиною нашої сім’ї. Тому ти підеш і зарекомендуєш себе як залицяльника.

У залі окрім мене та нього більше нікого не було, тож мій здивований подих був спрямований тільки у батьків бік. Я прекрасно знав, як краще висловити своє невдоволення. Батьку так само чудово відомо, що я збирався сказати: «Мені дев’ять, я непривабливий, безперспективний і не зацікавлений».

Ми вирушали наступного дня. Спорядження тяжіло від подарунків та їжі, припасеною для довгого походу. Спогадів про подорож майже не залишилося, адже вона пролягала через сушу та сільські місцевості, які не справляли жодного враження. На чолі ватагу батько роздавав накази секретаріату та посильним, після яких ті роз’їжджалися по різних дорогах. Я поглянув на шкіряному поводу, розгладив ворсинку великим пальцем. Не міг зрозуміти, чому знаходжуся тут. Це було так само незрозуміло, як і багато інших речей, які робив король. Мій віслюк хитався, я разом із ним. Навіть така відрада була за радість. 

Ми були не першими залицяльниками, що прибули до земель Тіндарея. Стайні були заповнені конями та мулами, над якими метушилися слуги. Батько, здається, був невдоволений їхнім прийомом: я бачив, як він насупився, потираючи кам’яний камін у нашій кімнаті. З дому з собою я прихопив іграшкового коня, ноги якого рухалися. У нього підняв одне копито, потім інше, а після сів верхи, уявляючи, мов їду верхи не на віслюку. Один солдат змилостився та простягнув мені гральний кубик. Я кидав його об підлогу, поки там не випала шістка. 

Врешті настав день, коли батько наказав викупати та причепурити мене. Мої хітони* змінювалися один за одним. Я підкорявся, хоча не бачив особливої різниці між фіолетовим та малиновим, де були однакові золоті вставки. Жоден з них не приховував моїх вузлуватих колін. Чорна борода розсікала обличчя батька, чий вираз був могутнім та серйозним. Подарунок, який ми мали принести королю Тіндарею, чаша для змішування вина з кованого золота, що рельєфно відображає історію принцеси Данаї, стояв напоготові. Зевс сватався до неї, стоячи у променях яскравого світла, вона народила від нього Персея, вбивцю горгон, другого після Геракла славетного героя. 

*Хітон (грец. χιτών) — у стародавніх греків вид сорочки чоловічого та жіночого нижнього одягу, яку шили з льону. Згадується цей елемент одягу і в Біблії. 

Батько взяв чашу у руки та передав її мені зі словами:

— Не зганьби наш рід.

Я почув велику залу ще до того, як побачив її: сотні голосів відлунювалися від кам’яних стін, брязкіт келихів та обладунків. Слуги відчинили вікна у спробі заглушити звук, розвісили на кожній стіні по гобелену, що виглядали розкішно. Мені ніколи не доводилося бачити так багато мужів в одному місці. 

«Не мужів», — виправив я себе, — «Королів».

Нас покликали на збір і всадили на лави, встелені воловою шкірою. Слуги зникли позаду, у тінях. Батькові пальці впилися мені в комір, мов попереджаючи: «жодного вередування».

У цій кімнаті панував хаос. Багато принців, королів та героїв змагалися за єдиний приз, але знали, як створити цивілізований вигляд. Молоді люди один за одним представляли себе, демонстрували блискуче волосся, гарні фігури та дорого оздоблений одяг. Багато хто з них були синами чи онуками богів. Всі мали пісню, дві чи більше, написану про їхні подвиги. Тіндарей привітав кожного, склав їхні подарунки у купу посередині кімнати та запросив виголосити промову кожному залицяльнику.

Батько був найстаршим з усіх за виключенням чоловіка, який назвав себе Філоктетом, коли прийшла його черга говорити.

— Поплічник Геракла, — хлопець поруч з ним прошепотів з благоговінням, яке можна було зрозуміти. Геракл був найкращим героєм, а Філоктет найкращий з його компаньйонів. Єдиний живий. Волосся у нього платинове, а товсті жилаві пальці спритні, як у доброго лучника. І справді, за мить він підняв найбільший лук, який я бачив за життя — вирізаний з полірованого тисового дерева, з левом на рукоятці.

— Лук Геракла, — представив річ Філоктет, — подарований мені після його смерті.

На наших землях лук презентували як зброю боягузів, але ніхто не міг сказати подібного у бік цього луку. Сила, яка знадобилася б, щоб просто вирізати його, принизила всіх присутніх.

Наступний чоловік, чиї очі були розмальовані, як у жінки, представив себе:

— Ідоменей, король Криту, — по статурі він був худий, а його довге волосся спадало до талії, коли чоловік стояв. Подарунком була двоголова сокира з рідкісного заліза, — Символ моїх людей.

Його манера нагадала мені танцюристів, яких так любила мати.

Потім Менелай, син Атрея, що сидів поруч зі своїм незграбним братом Агамемноном. Його волосся вражаючого рудого кольору, мов бронза, тіло міцне, кремезне, жилаве. Запропонований ним подарунок виявився гарним дорого пофарбованим полотном.

— Хоча пані не потребує ще більше прикрас, — з усмішкою додав він.

Його красномовність вражала. Хотів би я сказати щось таке саме дотепне. З-поміж всіх одному мені було менш як двадцять і тільки я не був кровним родичем одного з богів. Певно, білявий син Пелея був би їм рівнею, проте батько залишив його вдома. 

Від вітань за вітаннями та імен за іменами паморочило голову. Мою увагу привернув поміст, де, як я помітив, поруч з Тіндареєм сиділо три жінки у вуалях. Я розглядав білу тканину, наче міг роздивитися обличчя, приховані за нею. Одну з них батько хоче зробити моєю дружиною. Три пари рук, прикрашені браслетами, спокійно лежали на колінах красунь. Одна з жінок була вища за інших двох. Гадаю, я побачив темний локон, що визирає з-під вуалі. Пригадується, що у Єлени світле волосся, отже то була не вона. 

Я взагалі перестав слухати промови королів.

— Вітаю, Менетію, — вимова батькового імені повернула мене у свідомість. Тіндарей дивися на нас. — Прийми мої співчуття стосовно смерті твоєї дружини.

— Моя дружина жива, Тіндарею. Це мій син, який приїхав сьогодні просити руки та серця твоєї дочки. 

Запала тиша. Я став на коліна, розгублений незліченною кількістю облич навколо.

— Твій син ще не став чоловіком, — Тіндареїв голос здавався далеким, я ледве міг розібрати ні слова. 

— Нема потреби. Я буду чоловіком за нас обох, — це був такий дурнуватий жарт на наших землях, який любили люди. Але зараз ніхто з нього не сміявся.

— Розумію, — відповів Тіндарей.

Кам’яна підлога впилася в шкіру, але я навіть не ворухнувся. Ніколи не був так радий практичним заняттям зі стояння на коліна у батьковій тронній залі.

У тиші батько знову подав голос:

— Інші принесли бронзу, вина та вовну. Я приніс золото, яке є лише малою частиною моїх запасів, — я усвідомив, що мої пальці, що тримають чашу, торкаються вирізаної на ній історії: Зевса, що з’явився, осяяним світлом, здивованої принцеси, їхнього «любовного діяння». 

— Я та моя дочка дуже вдячні, що ви принесли такий коштовний подарунок, хоч він й є для вас мізерним, — пробурмотів король. На відміну від мене батько, здається, не розумів, що ці слова сповнені приниження, тому червонів тільки я.

— Я б зробив Єлену правителькою та королевою. Моя дружина, як вам відомо, не гідна керувати королівством. Мої багатства перевищують статки всіх цих юнаків, а подвиги кажуть самі за себе. 

— Я думав, що залицяльником є твій син.

Я шукав очима джерело нового голосу, чоловіка, який ще не говорив. Він виявився останнім у черзі та спокійно сидів на лавці, освітлений яскравим світлом від полум’я. На одній нозі у нього був виразний світлий шрам від шву, що тягнувся по темній шкірі від п’яти аж до коліна, огортав яскраво виражені литки та ховався десь під хітоном. Виглядало, як мені здалося, схожим на розсічення з рваними краями, які нагадували формою кігті, а не насильницьке поранення ножем чи списом. 

Батько був розлючений.

— Сину Лаерта, не думаю, що запрошував тебе до розмови.

Чоловік усміхнувся. 

— Я не просив себе запрошувати, а просто перебив. Однак тобі не варто хвилюватися через моє втручання, я не зацікавлений у цих ваших справах, говорю на правах спостерігача.

Периферійним зором я помітив ледь помітний рух на помості. Одна фігура, прихована вуаллю, ворухнулася.  

— Що за маячню він несе? — батько насупився. — Як він тут не заради Єлени, то для чого тоді? Нехай повертається до своїх скель та кіз. 

Брова чоловіка смикнулася вгору, але він залишився мовчазним. Тіндарей почав з м’яким голосом: 

— Як вже твій син залицяється, як ти сказав раніше, то нехай сам себе представить. 

Тут навіть я зрозумів, що була моя черга говорити.

— Моє ім’я Патрокл, син Менетія, — мій голос був високим та хриплим через довге мовчання, — Я тут, щоб залицятися до Єлени. Мій батько чинний правитель та син короля.

У мене більше не було слів для промови. Батько не дав жодної настанови, бо не думав, що Тіндарей дасть мені слово. Я піднявся з колін і відніс чашу до купи подарунків, поставив її на них і прослідкував, аби та не впала. Після я пішов до свого місця на лавці. Вдалося не зганьбити себе тремтінням чи спотиканням, та і мої слова не звучали по-дурному, але обличчя все ще горіло від сорому. Звісно мені відомо, як я виглядаю в очах інших чоловіків. 

 Черга залицяльників непомітно рухалася. Чоловік, що зараз схилив коліно, був вражаюче дужим, наполовину нижчий за батька, ще й ширший. Позаду нього двоє слуг підтримували велетенський щит. Здавалося, шо ця річ була частиною його костюму, тягнучись від п’ят аж до самої корони на голові. Жоден звичайний чоловік не міг би це підняти. І це була не просто прикраса: на щиті виднілися чисельні подряпини та посічення, що свідчили про закалку в боях. 

Син Теламона, Аякс, як цей велетень представився, мав коротку промову. За його власним ствердженням, у нього в тілі текла Зевсова кров, а дужість була підтвердженням прихильності прадіда до свого правнука. Подарунком виявився спис, майстерно витесаний з гнучкого дерева, на кінці у світлі смолоскипів яскраво виблискувало вістря.

Наприкінці нарешті настала черга чоловіка зі шрамом.

— Що ж, сину Лаерта, — Тіндарей посунувся на своєму сидінні у бік чоловіка, — що ж скаже не зацікавлений залицяннями спостерігач? 

Чоловік схилився вперед.

— Був би радий дізнатися, як ви зупинятимете програвших від початку війни проти вас. Чи проти нового чоловіка Єлени. Я бачу тут принаймні пів дюжини чоловіків, готових впитися один одному в горлянки.

— Здається, тобі весело.

Чоловік знизав плечима. 

— Знаходжу дурість залицяльників смішною.

— Син Лаерта зневажає нас! — то був голос дужого чоловіка, Аякса. Його стиснутий кулак був розміром з мою голову. 

— Що ви таке кажете, сину Теламона, в жодному разі. 

— Тоді як це розуміти, Одіссею? Поясни нам свою реакцію, — голос Тіндарея був таким само різким, яким він говорив у мій бік.

Одіссей знову знизав плечима.

— Це небезпечна азартна гра попри всі скарби та багатства, якими ви заволоділи. Кожен з цих чоловіків багатий, і їм чудово про це відомо. Вони не ті, кого можна так легко відшити.

— Все це ти міг висловити мені приватно. 

Батько напружився поруч зі мною і його обличчя не єдиним напруженим серед цілої кімнати. Змова. 

— Справді. Але маю рішення. — він підняв порожні руки. — У мене немає подарунка, та і до Єлени я залицятися не хочу. Я король гір та кіз, як вже сказали раніше. Тож повертаючись до рішення, в обмін на нього я хочу отримати приз, який я вже назвав. 

— Назви мені рішення і отримаєш приз. 

Знову ледь помітний рух на помості. Рука однієї жінки смикнулася на сукні її супутниці.

— От воно як? Я думав, ви дозволяєте Єлені обирати, — Одіссей змовк, дозволяючи недовірливому бубонінню розпалитися. Насправді жінки не мали права голосу в таких ситуаціях. — Тоді ніхто не стане вас звинувачувати. Вона має обрати прямо тут і зараз, щоб ні у кого не було сумніву, що її рішення прийняте не під тиском порад чи вказівок. А ще, — він скинув палець, — перш ніж вона оголосить своє рішення, кожен чоловік у цій залі має присягнутися, що буде поважати її вибір та захищати обраного чоловіка від усіх, кому заманеться відібрати у нього цей статус.

Хвилювання заповнило кімнату. Присяга? Ще й в такій нетрадиційній справі, як обирання жінкою свого чоловіка. Чоловіки споглядали з підозрою. 

— Дуже добре, — вираз обличчя Тіндарея був нерозбірливим, коли той повернувся до жінок, що сиділи на помості, — Єлено, чи пристанеш ти на цю пропозицію?

— Пристану, — її голос був тихим та ніжним, лунав у кожному куточку зали. Ці слова були єдиними, що вона сказала, але я відчув, як сироти проходяться тілом усіх чоловіків поруч. Навіть будучи дитиною я міг відчути цю неймовірну силу від жінки у вуалі, що немов електризувала кімнату. Мені пригадалися чутки про її шкіру вкриту позолотою, сяючі очі кольору лискучого обсидіану. У цей момент вона була варта всіх подарунків на купі в центрі залу, чи навіть більшого. Вона була коштовніше за наше життя. 

Тіндарей кивнув і мовив:

— Тоді я постановляю пропозицію чинною. Всі, хто хочуть дати присягу, можуть зробити це зараз. 

До мене дійшло бурмотіння кількох напіврозлючених голосів, проте жоден чоловік не покинув залу. Голос та ніжне дихання Єлени, яке змушувало вуаль ледь помітно рухатися, тримало всіх у полоні. 

Викликаний жрець привів до алтаря білу козу. Усередині залу коза була більш сприятливим варіантом, ніж бик, розтинання горла якого могло призвести до забруднення кам’яної підлоги. Тварина померла без зайвих ускладнень та чоловіки змішали її темну кров з кипарисовим попелом. Чаша видала голосне шипіння на фоні повної тиші в залі.

— Ти даватимеш присягу першим. — Тіндарей вказав на Одіссея. Навіть дев’ятирічному було зрозуміло, що то було дуже доречним рішенням. Одіссей вже зарекомендував себе в половину розумнішим за інших, а союзи між нами завжди передбачають, що жодна зі сторін не буде мати перевагу в здібностях. У кімнаті я бачив посмішки та задоволені обличчя інших королів. Тепер чоловік не матиме шансу бути поза петлею, яку сам зав’язав. 

Вуста Одіссея скривилися у напівусмішці. 

— Звісно. Це честь для мене.

У мене виникла думка, що це далеко не так. Під час жертвоприношення я помітив, як він ховався у тіні, немов сподівався, що про нього ніхто не згадає після. Зараз же чоловік підвівся і рушив до алтаря. 

— Пам’ятай, Єлено, — Одіссей змовк, напівпростягнувши руку до жерця, — Моя присяга заснована на товаристві, я не клянуся, як залицяльник. Ти ніколи собі не пробачиш, якщо обереш мене, — його слова були сповнені дражніння та викликали сміх. Всі знали, що така світла жінка, як Єлена, навряд обере короля не родючої Ітаки. 

Жрець викликав нас до вогнища одного за одним, окроплюючи зап’ястки кров’ю з попелом, немов надягаючи ланцюги. Я повторив слова клятви, мою руку підняли всім на огляд. 

Коли останній чоловік повернувся до свого місця, Тіндарей підвівся.

— Обирай тепер, дочко моя.

— Менелай, — сказала без зайвих роздумів, вразивши всіх. Ми очікували напруги, нерішучості. Я озирнувся на рудоволосого чоловіка, чиє лице осяяла широка усмішка. Від радості він поплескав свого мовчазного брата по спині. Інші чоловіки були розлючені, розчаровані, навіть ображені, але ніхто не потягнувся за своїм мечем. Ланцюг з крові засох на наших зап'ястях.  

— Нехай буде так, — Тіндарей був так само шокований. — Буду радий вітати другого сина Атрея у своїй сім’ї. Ти отримаєш мою Єлену, так само як твій брат колись, коли зажадав мою Клітемнестру, — він вказав на вищу жінку так, немов дозволяє їй підвестися. Вона залишилася нерухомою. Може, не почула. 

— А що з третьою дівчиною? — почувся голос маленького чоловіка поруч з гігантом Аяксом. — Ваша племінниця. Чи можу я взяти її? 

Чоловіки засміялися, радіючи, що напруга спала. 

— Запізно, Тевкре, — Одіссей промовив крізь галас. — Вона обіцяла бути зі мною. 

У мене не було шансу почути більше. Батькова рука лягла на моє плече і з люттю потягнула мене геть з зали. 

— Ми закінчили тут. 

Тієї ж ночі ми поїхали. Я з розчаруванням всівся назад на свого віслюка. Мені навіть не дали подивитися на легендарне обличчя Єлени. 

Батько більше жодного разу не згадував цю поїздку. Після повернення додому події дивним чином перекрутилися у моїй голові. Кров на зап'ясті, присяга, кімната сповнена королів — це здавалося таким далеким та блідим, немов було частиною уяви барда, а не реальною пережитою подією. Чи справді я ставав тоді на коліна? І яку присягу давав? Це здавалося безглуздим, дурним і нереальним, мов сон пообіді.