Розділ 1

Мій батько був сином короля й успадкував престол. Низького зросту чоловік, як більшість з нас, зі статурою, мов у бика, та широкими плечима. Він одружився з моєю матір’ю, коли їй було чотирнадцять, і заприсягся жриці бути плодовитим. Хорошим було рішення, адже в сім’ї вона була єдиною дитиною, і весь статок перейшов від її батька до чоловіка. 

Аж до самого весілля він не знав, що вона простачка. Батько у неї був надзвичайно дбалий і наполягав, аби до церемонії обличчя дівчини приховувала вуаль, затим король і вирішив його потішити — якби вона виявилася зовнішньо потворною, то у нього завжди були рабині та хлопці на побігеньках. Коли ж з неї нарешті зняли вуаль, то виявилося, що моя мати всміхалася. Тоді-то й стало зрозуміло, що вона напрочуд дурна: наречені не всміхаються.

Коли народився я — хлопчик, — батько вирвав мене з її рук та передав повитусі. З жалю жінка дала матері подушку, щоб та потримала її замість мене. Вона обійняла м’яку річ і, здавалося, не помітила підміни. 

Я швидко був названий розчаруванням: маленький, худорлявий. Не сильний, не швидкий. Не вмів співати. Найкраще, що про мене можна було сказати, що я не схильний до хвороб. Нежить та недуги, що охоплювали всіх моїх друзів, мене не торкалися. Це лише розпалило в батькові підозру. Чи був я підкидьком, а не людиною? Він похмуро дивився на мене, розглядав. Від його погляду щоразу тремтіли руки. Була й мати, що раз у раз проливала на себе вино.

***

Мені було п’ять, коли настала батькова черга проводити ігри. Чоловіки приїздили аж з далекої Тессалії та Спарти, і наша казна переповнювалася їхнім золотом. Сотня слуг працювала протягом двадцяти діб, щоб вибити перегонову доріжку та очистити її від зайвого каменю. Батько сповнився рішучістю влаштувати найкращі ігри свого покоління.

Найкраще я пам'ятаю бігунів: горіхово-коричневі тіла вкриті олією, що під палючим сонцем тягнулися лінією бігової доріжки. Широкоплечі чоловіки, безбороді юнаки та хлопці — усі змішались воєдино. Їхні литки прорізані твердою лінією м’язів.

Бика було подолано, пролилася остання кров у пильні бронзові чаші. Тварина померла тихо, що слугувало хорошим передвісником на початку ігор.

Бігуни зібралися перед помостом, де, оточені призами, які ми мали дарувати переможницям, сиділи ми з батьком. То були золоті чаші для змішування вина*, куті бронзові триноги**; списи з ясенової деревини, оздоблені коштовним залізом. Втім справжній приз знаходився у моїх руках — вінок з пилово-зеленого листя, щойно зрізаного та натертого до блиску моїм великим пальцем. Батько доручив мені його неохоче. Заспокоював він себе тим, що все, що я маю робити, то тримати.

*Чаша для змішування вина (грец. - Οινοχόη) — давньогрецька посудина для розливання вина. Це глечик з однією ручкою, овальним корпусом та вінчиком у формі трилисника, тобто з трьома носиками.
**Триноги — походить від грецьких слів, що означають «три» + «ноги», є триногою конструкцією для сидіння. Найвідомішим триногом є табурет у Дельфах, на якому сиділа Піфія, коли створювала свій оракул.

Юнаки бігли першими. Вони стояли, човгали ногами по піску в очікуванні сигнального знаку від жерця. У першому розквіті свого дорослішання, вони мали тонкі й гострі кістки, що виписалися з-під тонкої шкіри. У мої очі кинулася єдина світла маківка зі скуйовдженими пасмами серед десятків темних. Я схилився, аби роздивитися ближче. 

Волосся виблискувало, мов мед на сонячних променях, і в ньому золотавий блиск — лаври принца. Він нижчий за суперників та з чітко вираженими дитячими рисами, — які вже пропали в інших, — з довгим волоссям, зав’язаним стяжкою; воно пучком лежить на його спині. Коли хлопець роззирався, вираз його обличчя був серйозним, як у справжнього чоловіка. 

Коли жрець вдарив об землю, хлопчина прослизає повз крупніші тіла старших бігунів. Рухається легко, тільки рожеві п’яти блимають. От і переможець.

Я спостерігав за тим, як король забирає вінок з моїх колін. Листя здавалося мало не чорним на тлі світлої макітри. Батько хлопчика, Пелей, підійшов, аби забрати сина, гордий та усміхнений. Пелеєве королівство менше за наше, однак мати переможця, за чутками, була богинею, та люди любили принца. Мій батько дивився на них із заздрістю. Його дружина дурепа, син — повільніший за наймолодшу групу бігунів. Він глянув на мене. 

— Таким має бути син.

Мої руки здавались пустими без вінка. Очі спостерігали за Пелеєм, який обіймав свого сина. Я бачив, як хлопець підкидає трофей у повітря, ловить і кидає знову. Він сміявся, і обличчя його було сповнене щастя від перемоги.

***

Окрім цього я пам'ятав і трохи розмитих картинок з мого раннього життя: похмурий батько на своєму троні, вимудруваний іграшковий коник, якого я любив, моя мати на пляжі, яка звертає погляд до Егейського моря. Здається, їй подобалися морські хвилі у які можна споглядати відображення, як у люстерко. Чи, можливо, їй подобалося саме море. На її скроні, мов спалах падаючої зірки, блищав шрам — слід від того, як батько вдарив її мечем. Вона зариває пальці у пісок, і ті де-не-де вигулькують, а я стараюся не зачепити їх, доки вишукую камінчики. Це єдиний спогад про мою матінку, і він здається таким безцінним, що я маю сумнів, чи не вигадав його. Навряд чи мій батько дозволив би своїй простачці дружині побути зі своїм простим сином. І де ми знаходилися? Я не впізнавав пляж та обрій. Багацько років минуло з того «спогаду».